— Не двоє, — відказав Потурнак і покосився на стволи мушкетів.
Вершник поштиво схилив голову.
— Ти мужній чоловік, о мусульманине! — мовив він, повертаючи коня.
— Заночувати запрошують, — пояснив Потурнак.
— Ну, і що ти їм на те?
— Відмовив.
— Чому? Все ж таки гуртом...
— Не хотів би тебе, Саво, лякати, але рибалки, мабуть, бачили, куди ми втікали. Не виключено, що хтось бачив, і як ми переодягались. Верст за десять я знаю одну місцину, де є трава й вода. Там і заночуємо. Якщо буде погоня, то переслідувачі спершу наткнуться на наших подорожніх. І довідавшись, що ми поспішаємо, кинуться по стамбульській дорозі навздогін. Та відгалуження від неї, куди ми повернемо, вночі вони не помітять. Ну, це звісно, якщо буде погоня.
В імлі вже не стало видно подорожніх, на яких вони час від часу оглядались. В Саву почало вливатися терпке відчуття туги. Він відчув себе насіниною на чужому полі, яку підхопила буря і занесла аж за море.
Пустельну тишу раптово розірвало завивання.
— Що це, Петре? — озвався стривожено Сава.
— Шакал, — відказав товариш. — Звір такий тут водиться. З собаку завбільшки.
— А які тут ще звірі?
— Леви є, Саво. От з ними не хотів би я зустрітись.
З темрявою Саву немовби наздогнав той жах, що він зазнав його, коли прибіг у пусту сінопську гавань. Згадав, як Потурнак на воротях свого колишнього господаря про щось довго умовляв турчанку, але та лише сумно хитала головою. Через неї вони й запізнилися... Петро весь час озирався, доки ще було видно невисоку постать жінки.
Їхали мовчки. Місячне сяйво вже залило пустелю і, здавалося, вкрило її тонким шаром золотого пилу; в темно-синьому небі яріли зорі.
— Петре, а скільки жінок може мати мусульманин? — озвався Приблуда.
— Жінок? Та скільки захоче. А от законних дружин не більше чотирьох.
— Дикунство, — зауважив Приблуда.
— Дикунство, Саво, — засудити, не розібравшись. Щодо наложниць, то тут і справді теє... А от закон, що дозволяє мати правовірному до чотирьох дружин, навіть дуже людський. У війнах, братику, араби втрачали багато воїнів. Отож жінки у племені чисельно завжди переважали чоловіків. А відтак не могли знайти собі пари; дівками старилися й помирали. Отож щоб якось зрівняти кількість обох статей, було вирішено закопувати дівчаток-немовлят у пісок. Ну, це десь так, як у нас сліпих кошенят топлять. Так один мудрий правитель-імам, котрий жив ще до пророка Мухаммеда, дозволив правовірному мати до чотирьох дружин. Цим він позбавив людей обов’язку чинити смертний гріх, справедливо розподілив чоловіків поміж жінками і водночас підвищив чисельність арабського племені... А ти кажеш — дикунство.
— Петре, часом мені здається, що ти й зовсім не нашого роду.
— Та ні, братику, роду я козацького. А от віри якої — і сам не збагну. Вірую-бо в єдиного вселюдського Бога, а не християнського чи мусульманського. Бог — це справедливість, совість, любов. У кого в душі їх немає, той, хоч ким би він себе вважав, — безбожник.
Десяток верст, про які казав Потурнак, виявилися довгими-довгими. Сава, зморений потрясіннями й дорогою, куняв на м’якій спині верблюда. Він то поринав у приємну млість, то похоплювався, потривожений виттям шакала. Під час одного з занурень у сон він побачив Оникія Колодуба. Той немовби йшов поруч. Коли ж Сава розплющив очі, то й справді угледів знайому постать, але вже попереду.
— Саво, Карпів сину, біда йде по твоєму сліду, — почув він ясно голос характерника.
Приблуда не злякався, хоч і знав, що це мара.
— Яка біда, Оникію? — запитав він.
— Біда-а-а... — повторив Оникій і розтанув у місячному сяйві.
— Що ти там бурмочеш? — озвавася Потурнак.
— Оникій... Він щойно тут був. Застеріг, буцімто за нами йде біда.
— Не було тут Оникія. Приверзлось тобі. Але то знак. Звертаємо про всяк випадок.
Коли вони від’їхали кілька десятків сажнів від караванного шляху, Потурнак витяг з сакви якусь одіж і розрівняв та замів на піску сліди.
На бездоріжжі верблюди час від часу спотикались. Тепер Сава не міг би вже сказати з певністю, чи бачив Оникія. Проте він звернувся подумки до характерника: "Оникію, скажи, що буде з моєю Меланією?" Але відповіді не дочекався.
Зненацька долинув якийсь звук. Пустеля вночі не безмовна; комахи, птахи нічні, шакали створюють звукове тло ночі, яке, трапляється, порушує рикання лева, що порається над здобиччю. Сава прислухався, та ще раніше дослухався Потурнак.
— Схоже, то таки був знак, — озвався він. — Ну, оте видіння, що тобі приверзлося.
Вони завели верблюдів у кратер бархана. Петро, щось лагідно промовляючи та поплескуючи по колінах, поклав тварин. І саме вчасно, бо віддалік на караванній дорозі проскакало кілька вершників. Якби не глухий стукіт копит, їх, одягнених у все біле, можна було б вважати за духів пустелі. Коли вершники зникли, Сава побачив, що Потурнак стоїть навколішки і бурмоче щось незрозумілою мовою, час від часу підносячи руки до обличчя та б’ючи поклони.
— Отямся, Петре, що ти робиш!? Це зрада Бога нашого!
— Зрадити Бога, — відповів Потурнак, закінчивши молитву, — це зробити іншій людині погано. Бо кожна сутність людська — то частка Господа... А молюся я так, бо саме так його на цій землі вшановують. Він тут господар і знає, хто заслуговує на покару, а хто на прощення.
— Боже милостивий, Діво Маріє, Ісусе Христе, пробачте Петрові єресь його! — простогнав Сава.
— Братику, ти просиш заступництва для мене у тих, до кого я звертався в своїй молитві. Господь тут Аллахом зветься, Діва Марія — Майрйам, а Ісус Христос — сином Майрйам. Це вони напутили мене не залишатися у таборі купців. Інакше нас уже везли б на розтерзання до Сінопа.
— Ти гадаєш, що оті в білому — по наші душі?
— Авжеж. Гінці до Стамбула не стали б обирати найдовшу дорогу через пустелю. Вони зараз женуть своїх жеребців шляхом, що над морем. Цих же послали по нашому сліду. Їм відомі наші прикмети... Але ми поїдемо по бездоріжжю на північ. За кілька верст від того місця, де я збирався заночувати, є вірменське поселення. А звідти й до шляху, що над морем, не так далеко. Там уже нас не виглядатимуть.
Була північ, скінчився пісок, і ратиці верблюдів зацоками по каменю. Скоро тварини прискорили ходу, хоч їх ніхто й не підганяв.