— Річ Посполита... — луною відгукнувся Микошинський. — Якби то була нормальна держава... Колись, коли укладали союз між Україною, Литвою та Польщею, зарікалися не займати віри, мови і звичаїв одне одного. А тепер кожен ляшок з-під Кракова вважає себе чи не поважнішою персоною за родовитого руського шляхтича.
Посланець Рудольфа Другого, який уже знову одягнув сорочку, раптом сполотнів, ясно-голубі очі його стали білими, він поточився і впав на килим.
— Цього ще тільки не вистачало, — пробурмотів Микошинський, схилившись над худим, обм’яклим тілом.
Він схопив глек з водою і хлюпнув германцеві в обличчя.
— Дорога була важка й голодна, — прошепотів той, отямившись.
— Пробач, не по-християнському вийшло. Зараз велю нагодувати. Відпочинеш, тоді й поговоримо.
— Пане гетьмане, — сказав посланець, звівшись на тремтячі ноги, — люди, котрі привели мене сюди, не знають, що я по-литовському...
— Гаразд, гаразд, не хвилюйся.
З ранку до вечора новоприбулі не виходили з церкви. Молились, сповідувались. Отець Павло після їхніх сповідей ходив похмурий, злостивився на всіх. А характерник Оникій, який не проминав нагоди зачепити Приблуду, сказав йому:
— Моляться. Сподіваються на прощення... А не знають, що ніщо не минає без відповіді — ні добро, ні зло. Вимоливши прощення для себе теперішнього — тільки відтягнуть час розплати. Нікуди від гріха подітися — впаде він не в цьому, так в іншому житті, якщо ж не на тебе, то на діток твоїх, онуків і правнуків... Цить, синку, цить. Знаю, про що хочеш запитати. То їхній гріх. І відповідати доведеться кожному за себе й за інших. Гріх-бо то цілого народу. Адже ти про ординців подумав? Релігії вигадали люди, а справедливість — Бог.
"Кря-я!" — почулось у верховітті.
— Атож, атож. І ти так вважаєш, мій любчику... — Оникій підвів очі, пошукав поглядом птаха. А коли опустив, то в них не залишилося вже й сліду лагідності. Це був погляд божевільного або сплячого, який спить з розплющеними очима. — Іди геть, Саво, Карпів сину! У місті на пагорбі вона, за товстими мурами. Море довкруж... Нічого більше не скажу! Не знаю.
Потурнак, який за кілька кроків очікував Саву і чув слова Оникія, на мить змінився на обличчі; в чорних зіницях його промайнув подив, а потім почуття, схоже на ностальгію.
Дошки на обшивці чайки були так щільно припасовані, що тільки деінде доводилося шпарувати. Працювали мовчки; лише В’юн іноді кидав шпильки з приводу коротеньких штанців, що теліпалися на стегнах у Гарбуза, котрий з напарником, таким самим здоровилом, розпилювали неподалік стовбур липи.
— В’юне, — озвався Сава, — а Кафа — це фортеця?
— На щастя, не довелося там мешкати, — відказав Микита. Тоді порадив запитати у Петра.Потурнак, котрий конопатив зсередини і чув їхню розмову, подав голос:
— Кафа — фортеця. Але не на пагорбі. Адже ти, Приблудо, про це хотів довідатись? Є ще одне місто-фортеця — Акерман. Але й воно, можна сказати, на рівному. Ну, а те, що на пагорбі, — далеко. По той бік Чорного моря. — Постукування всередині човна припинилось; по хвилі почувся звук кресала, і звідти потягло тютюновим димом, а ще по хвилі долинуло: — Воно справді на пагорбі, а довкруги стіни високі, що на дві третини периметра виростають прямо з води. Якщо в столиці Порти можна купити все, то тут торгують діамантами, золотом, сріблом, предметами розкоші. Зветься місто — Сіноп. Я б тобі, Саво, не радив брати до серця слова характерника. Ну, він не завжди теє... Змирись.
Сава спершу побачив чиюсь тінь, а потім почув:
— Добридень, пани-брати!
То був голос гетьмана, який у супроводі писаря і джури непомітно підійшов до стапеля. Попри серпневу теплінь, козацькі зверхники були одягнені у такий самий однострій, як і вартові на брамі, — червоні шаровари, чоботи, білі сорочки і легкі свити. Голови покривали сірі смушкові шапки з червоними шликами.
— Доброго здоров’я, пани-батьки! — схопившись на рівні, відказав голосно Микита В’юн.
— Оце козак! — мовив Микошинський. — А ти чого такий сумний? Приблудою тебе, здаєтьтся, нарекли?
З-над борту з’явилася поголена голова Потурнака з люлькою в зубах. Микошинський тим часом оглядав судно; він навіть провів долонею по гладко відфугованих дошках. На його обличчі з’явилося вдоволення.
— Шануйтеся, дітки... Вам-бо на ньому й плавати. Хто який дуб зробить, той на ньому і в похід піде.
Потурнак з Микошинським і писарем сиділи під вербою, спостерігаючи, як на галері й каравелі піднімали й спускали вітрила. Їх, здавалося, нічого, крім вишколу команди моряків, не цікавило.
— Петре, — озвався гетьман, — ти довго був у Сінопі. Що воно за місто?
— Забудь про нього й думати, Богдане, — відказав Потурнак. — Тільки занапастиш людей.
— Ну, ти стратег... Таке вже воно й неприступне...
— Атож. Неприступне. — Потурнак вибив об корінь верби люльку, сховав у кишеню.
— У чому ж його неприступність? Високі кріпосні мури, чи що?
— Дуже високі. І здіймаються просто з води. День і ніч варта на них зірко стежить за кожним суденцем, за кожною фелюгою, яка з’являється в морі. Не менш пильно стежать також за пустелею з протилежного боку міста. Охороняє його великий загін яничарів.
— Петре, — подав голос писар, — а чого така увага султана саме до цього міста?
— Ну, так склалося. Постійні гості міста — найбагатші негоціанти і найвизначніші вельможі світу, які відвідують його, щоб купити або продати якусь коштовніть. Квадратний сажень кам’янистої землі в Сінопі коштує вдвічі дорожче, ніж у Стамбулі.
На сухорлявому лиці писаря з’явилося розчарування.
— Шкода, — сказав він, перебираючи пальцями сивий вус.
— Що шкода? — не зрозумів Потурнак.
— Що фортеця така неприступна.
Козак довго не озивався. Він ляснув по кишені, де лежали кисет і люлька, але не витяг їх.
— У місто можна проникнути тільки через браму, — нарешті подав він голос. — Її ж відмикають зі сходом і замикають із заходом сонця. Якщо якесь судно прибуде після заходу сонця, навіть коли ще не настане ніч, то ворота команді не відчинять. Неподалік від берега завжди стоять дві-три великі військові каторги. А на березі, біля самої води, — верф, де постійно щось споруджують: чи-то галеру, чи сандал. — Петро кивнув на плесо, звідки долинали команди. — Ось такі. Ага, ще: судна не всіх держав мають право заходити в Сінопську гавань. Наприклад, корабель під французьким прапором не впустять... Тепер з боку, протилежного від моря... Там місцевість хоч і безлюдна, але караванні шляхи не пустують. Десь із десяток їх зливаються неподалік від Сінопа в дві дороги, одна з яких веде в гавань, друга — до південної брами, яка так само відмикається зі сходом і замикається з заходом сонця. Варта помітить не те, що караван, а й шакала за версту. До речі, ночі там ясні...