— Невже ти радієш? — раптом помітив він той вогник в очах Гістіея.
Тепер було пізно прикидатися, та цар навряд чи й повірив би йому. Довгі місяці примусової самотності розм'якшили витримку Гістіея і вміння поводити себе при людях, вороже настроєних. Та він вирішив не заперечувати й сказав:
— Я справді втішаюся, бо бачу — був би там кориснішим. Хоча достеменно не відаю, що ж там відбулось. Іонійці повстали?
Дарій поморщився, та все ж коротко розповів йому про події на західному узбережжі й на островах.
— Будь я разом з ними, вони ніколи не зважилися б на щось подібне.
— А ти друг чи ворог афінянам? — запитав Дарій навпростець.
Тут варто було лише освіжити в пам'яті царя деякі спільно пережиті події, але Гістіей не хотів робити цього так відверто й назвав лише одне ім'я:
— Ти, мабуть, пам'ятаєш, найсвітліший, афінянина Мільтіада?
Дарій стомлено махнув рукою, втративши бажання слухати подробиці, — він справді все пам'ятав. Це викликало миттєве захоплення в Гістіея, й він зі щирим подивом подумав: "Ти, безперечно, мудра людина, але який же злий бог штовхнув тебе на ту страшну скіфську пригоду?.."
Потім Гістіей сказав собі в думці інше: "Часом один-єдиний нерозважливий вчинок може спалити всю мудрість наймудрішого мудреця". Після скіфського побоїща Персія перестала бути непереможною. Коли Дарій та його військо перейшли мостом на той бік Істру, сонце Персії почало хилитися на захід, а на її майбутнє ліг сірий туман.
Днів за кілька по тому Дарій несподівано знову покликав Гістіея.
— Ти того разу натякав, що приніс би більше користі, якби був на узбережжі та островах... До Мілета я тебе зараз відпускати не збираюсь, але їдь у Сарди до мого брата Артафрена. Побачимо, чи послухають тебе твої земляки... — Обличчя в царя було жовтаве, а довгасті перські очі позападали, певно, від поганого сну та клопоту. — А я вмію бути вдячним і щедрим, — на закінчення сказав він.
Рухалися на схід разом з чималим загоном військової допомоги лідійському сатрапові Артафрену, тож до Сард прибули за три місяці, коли ночами вже й у шатрі було холодно спати. Навіть на невисоких верхах обабіч річки Герму лежав сніг.
Еллінського війська ніде не було й сліду, Сарди щирились у небо скопищем закіптюжених пожежею стін, серед яких блукали здичавілі бездомні пси та майже ручні шакали. Життя відчувалось тільки навколо акрополя, під мурами якого тулилися землянки та абияк зліплені саманні хатки й курені. То було все, що лишилось від гомінкої колись і пихатої столиці царя Креза. Навіть од визвольних воєн насамперед зазнавали тисячі маленьких мирних людей.
Сатрап Артафрен не міг упустити до акрополя такий загін присланого братом війська, бо там і так було ніде яблукові впасти, тож дехто з новачків почав ставити шатра, а дехто виганяв погорільців з тих нужденних землянок, хаток та халабуд, і ніхто не мав права ремствувати проти визволителів.
— Мене виручив Багабухша, — розповів прибульцям царів брат Артафрен.
Колишній головний воєвода Багабухша після поразки в Скіфії був призначений сатрапом Фрігії та захопленого персами фракійського узбережжя. Воєвода новоприбулого полку, двадцятирічний царевич Хтайарша, на якого греки для зручності казали Ксеркс, хотів був розпитати в дядька, чи багато іновірців пощастило перебити під Сардами, та Артафрен аж тепер упізнав Гістіея, хоч бачив його зо два рази незабаром після Скіфської війни.
— Ти ж був тираном Мілета? — для певності перепитав він. — Тебе мій богорівний брат випустив?
— Він прислав мене сюди, щоб я закликав своїх земляків до покори, — відповів Гістіей.
— А то правда, ніби ти зробив на голові свого раба наколку й так закликав своїх земляків до повстання проти мене та мого брата Дар'явауша?
— Наклепи! — запально вигукнув Гістіей. — Хіба ти забувся, хто врятував для Персії її царя та її військо? — І все-таки він зблід на виду.
— Тоді ти врятував Персію та її володаря, — кивнув Артафрен. — Але в гріх упадають часом і найбільші праведники...
— Хтось наклепав на мене! — ще дужче збліднувши, вигукнув Гістіей.
— Ну, побачимо, — непевно скривився брат царя Дарія. — Мої люди впіймали того раба й мають за тиждень привезти його до мене. Я довіряю тільки своїм вухам і своїм очам...
Якщо Теодор справді потрапив у полон до персів, то тільки втеча могла врятувати Гістіея.
Наступної ж ночі йому пощастило купити в рибалки-лідійця, який повертався додому з невдалого влову, старого, але добре висмоленого човника й утекти за течією Герму спочатку до Фокеї, а потім до Ерітр. Але фокеяни й ерітрейці після поразки Арістагора та Мелантія побоялися дати притулок Гістіеєві, й він мусив утікати ще далі, до острова Хіосу.
Подорож з Ерітр через протоку до острова була надзвичайно важка. Ерітрейці все-таки дали Гістіеєві провідника й кращий човен, але в протоці почалась така несамовита течія, що їхнє суденце раз у раз викидало на мілини, а посеред протоки довелося витягти своє суденце на малесенький піщаний острів. Насувалася морозяна ніч, у Гістіея та провідника були кресала, але на піщаному острівцеві нічогісінько не росло.
Вони перекинули човен догори днищем і позалазили під нього. Хоча мороз і не заходив під їхнє просте укриття, довелось цілісіньку ніч вовтузитись і перекидатися з боку на бік, щоб не позаклякали сув'язі та кістки. Та навряд чи це допомогло б їм діждатися ранку, коли б не людська здатність до розмов, які часом заміняють і вогнище, й затишок, і хліб та сіль.
Соваючись і крекчучи, провідник, чийого імені Гістіей так і не встиг спитати, розповів йому про події минулого літа й осені.
Обложивши Сардський акрополь, іонійці разом з афінянами, евбейцями та іншими союзниками не зробили поважної спроби витягти з-за мурів недобитих і сісти там замість них. А потім несподівано з двох боків, мов з-під землі, з'явилися полки фрігійського сатрапа Мегабіза, на якого перси казали Багабухша. Артафрен побачив підкріплення й вийшов з воріт. Греки виявились оточеними. Мелантій наполягав ударити на Артафрена й, скориставшись його розгубленістю, першими вскочити до акрополя. Але Арістагор був головним стратегом усього повстанського війська й наказав пробиватися між двома крилами Мегабізової раті, поки не замкнулося кільце. Елліни кинулися в продухвину й зупинились аж у Смірні, де стояли їхні бойові судна — дієри та трієри.