Ставши до гурту, Гістіей помітив там двох одягнених у єгипетське й зрозумів, чому перський цар сьогодні також убрався фараоном: певно, на честь оцих знатних бритоголових гостей, що, можливо, привезли багату данину з далекого Мемфіса.
Гістіей ще тільки не розумів, чому цар покликав і його на цю бесіду, хоча Дарій ніколи нічого не робив без поважних на те причин.
— А це наш любий друг Гістіей, володар Мілета й інших квітучих міст на азійському березі Егейського моря! — звертаючись до вбраних у єгипетське, сказав цар. — Як бачите, Гістіей при доброму здоров'ї й за великі заслуги перед моєю священною особою користується в нас великою пошаною. Свого часу я нагородив його землями та рабами в Південній Фракії, а тепер хочу подарувати оце... — Дарій кивнув гачкуватим єгипетським скіпетром на щось досить об'ємисте, накрите чорним полотном, по праву руку від золоченого, по-єгипетському розмальованого трону.
Його син Хтайарша, якого греки називали Ксеркс, вісімнадцятирічний онук Батька персів Куруша, тобто Кіра, видобув з піхов меч і кінчиком леза скинув з того предмета чорне полотно.
Всі приглушено зойкнули, такої краси ще ніхто з присутніх не бачив: у клітці з химерно вигнутого золотого пруття, що вивершувалося квіткою, сидів царський птах павич. Там самого золота було на добрих півталанту, але ще дорожче цінувався дивний птах, який допитливо дивився на людей то одним, то другим оком. Поспільне зачарування тривало доти, поки павич хрипко нявкнув і спробував розпушити в затісній для цього клітці хвіст.
Усім наче заціпило.
— Це те, що всі хочуть бачити, але ніхто не хоче чути! — зареготав цар. Присутні теж вибухнули сміхом і сміялися довго й невтримно, аж поки він махнув другим єгипетським скіпетром у вигляді золотого бича або ціпа для обмолоту рису та пшениці. — Гей, там, у сінях! — вигукнув цар, а коли два раби ввійшли й хотіли вже впасти перед ним долічерева, володар величним рухом наказав їм піднести дарунок тиранові Мілета. Тепер уже ніхто не сміявся, дарунок був несподівано коштовний, навіть як на царя. Дарій витримав урочисту мовчанку й ласкаво виставив підошвою вперед свої єгипетські капці для вдячного поцілунку.
Гістіей вагався тільки коротку мить.
Відтак він почав ділити своє житло в перській зимовій столиці з птахом.
Тиран Мілета довго не міг збагнути значення цього царського дарунку, хоча значення неодмінно мало бути, Дарій нікому нічого не дарував просто так. Спочатку Гістіея переслідували оті Дарієві слова про істоту, яку всі хочуть бачити, а ніхто не хоче чути. Гістіей також зненавидів чарівного птаха, який нявкав голосом переляканого кота. Своїм багатим убранням Гістіей справді трохи нагадував оцього райського індика: мережаний на горлі червоним лавровим листям голубий хітон, зелене полотнище гіматіона, також мережаного меандром — червоно-золотим, що дуже нагадував розпущений хвіст ненависного птаха. Дарій змусив його, Гістіея, приїхати сюди, мовби шануючи його мудре слово, а насправді не хотів і чути, як ось цього строкатого павича.
Захотів побачити, але не захотів почути.
"Оце мені така віддяка за те, що я врятував життя йому й усій його державі", — в розпачі думав Гістіей. Він покладав на перського царя великі надії, сподівався, що той стане рідним батьком усім еллінським містам на узбережжі Малої Азії й на прилеглих до берега островах, а з їхніми правителями радитиметься, як радиться з дорослими синами сивий патріарх великої сім'ї. Та Дарій не виправдав надій Гістіея, який мріяв стати наймогутнішим, першим тираном, з ласки Дарія справедливим до співвітчизників царем. Дарій виявився пихатим володарем, йому приємно бачити навколо себе всіх підвладних правителів, але чути їхній голос і знати їхню думку він не хоче.
Ось як витлумачив був царський дарунок Гістіей у ті дні.
Та згодом він почав думати по-іншому. Це сталося тоді, коли перси під тим або тим приводом вирядили назад до Мілета всіх воїв-гоплітів, що були йому за особисту охорону та найближчих слуг. Тиран Мілета лишився вдвох із горбатим Теодором. Цар Персії не кликав Гістіея на наради царедворців та мудреців, але й не відпускав додому, тобто хотів мати при собі, але й надалі не хотів чути його голосу; Отже, виходило як з тим-таки павичем. І все ж було по-іншому.
Тепер Гістіей убачав інший смисл у тому царському дарунку, й на цю думку навела його вимушена самота. Він раптом звернув увагу на досі непомічене: що в золотої клітки не було дверцят, павич не міг з неї вийти... Якщо досі неуважливість перського володаря викликала в Гістіея ревнощі й відчуття приниженого самолюбства, то нині його посів страх.
Він вирішив не впадати передчасно в розпач, усе належало перевірити.
Гістіей наказав Теодорові осідлати коней мисливськими сідлами й приготувати лук та кілька мисливських стріл, однак горбатий слуга незабаром повернувся й розпачливо розвів руками, — мовляв, обоє коней здохли й віддані на пожирання священним псам.
— Тоді візьми в скриньці срібла й купи пару добрих коней на ринку.
Теодор знову повернувся ні з чим.
— Кінський ринок збирається за мурами міста, — сказав він, — а мене з брами не випустили, ще варта й гроші відібрала!
Гістіей надумав зробити останню спробу й пішов до брами сам, але варта і його не випустила за межі міста.
— Ми тебе не знаємо й не можемо випустити, — сказали вартові.
— Я правитель міста Мілета й друг царя персів!
— Це в тебе на лобі не написано, йди геть!
Гістіей заходився кричати й вимахувати руками, аж поки підійшов чільник вартових і взяв його за груди.
— Йди звідси добром і ніколи більше не повертайся, бо звелю скинути тебе з надбрамної башти! — просичав він.
Тиран Мілета пересвідчився, що також опинився в золотій клітці без дверей, як отой гідний Олімпа птах з гідним Аїда голосом. На думку спали переказані колись афінянином Мільтіадом слова скіфського князя Пугача, який назвав іонійських еллінів найкращими в світі рабами. Гістіей пошкодував, що свого часу допоміг Дарієві на чолі розгромленого війська врятуватися; гордому тиранові було гірко це визнавати, але слушність мав отой народжений в Афінах тиран Херсонеса Геллеспонтського — Мільтіад.