Що ж це за золоте руно? О, в горах Кавказу течуть ріки із золотим піском. Ото, щоб добути те золото, кладуть у воду овечу шкуру й золото на ній осідає, шкуру ту й називають золотим руном...
Не тільки золото є в горах, а й мідь. Он славний майстер Гефест Зевсович викував цареві колхів мідні воли, що дишуть вогнем, а з того знов вийшла нова історія: арґонавт Язон зорав тими волами поле, посіяв зуби дракона, а з них повиростали незчисленні скитські полчища...
Але Миколу зацікавив не так кульгавий Гефест, як брат його, грубіян і забіяка, войовничий Apec. Ареса звали Теритом, що означає Звірський, а це тому, що як ідеш у бій, то не май у собі смирного почуття, мусиш бути як звір. Так ото цей Apec мав у причорноморських краях свої рівнини, гаї, храми, навіть цілий острів. Тільки йому одному скити приносили жертви, встромляючи меч у купу хмизу. Подекуди скитів так і називали Аресовим племенем, бо він, нібито, був їх пращуром. Отож те Аресове плем’я, — кажуть грецькі міти й леґенди, — і вигадало залізо, "зле сотворіння, що підноситься із землі, бодай би воно загинуло!" Скитське плем’я халіби, — розказує грецький тогочасник, — не пасуть і не сіють, вони вже тисячу років знають, як добувати залізо. День-у-день, серед кіптяви й диму, виконують вони свою тяжку роботу...
Микола протирає очі. Що за важку тему вибрав собі він! Apec… То це, здається, Арій чи, по-нашому, — Ярило? Аресове плем’я це ж Арієве плем’я, арійці? А справді, виріб заліза вперше був відкритий на Кавказі ще за тисячу років до того, як воно з’явилося у Европі. Кавказькі залізороби цупко тримали у таємниці свій винахід.
Цю друкарську машинку колишні господарі хотіли вже здати в музей, як унікальну старовину, а вона Гаїні ще й заробляє на життя. Жодної залізної деталі в ній нема, саме дерево. Писати треба не дивлючись на надрукований рядок, бо рядки закриті, а тому Гаїна називає свою машинку сліпою. Це перший випуск "Ундервуду", гордо пояснює вона Ушерові, Соніному чоловікові, що приніс їй до хати роботу.
— Чомусь ніколи до нас не зайдете! Соня час-від-часу має більше роботи, ніж може виконати… А що ви не маєте телефону, то як же інакше дати вам знати? — по-отецькому научає Ушер.
Справді! Вже давно була Гаїна в тому іншому світі. Упорядкованому, ситому. Соня має таку філософію: "Якщо я живу, то хочу мати все, що для життя потрібне". І на цей фокус спрямовані всі прагнення. Тому в цій хаті є справжня друкарська машинка, а, не музейна, є радіо, телефон, ну, і всякі інші доступні радянському службовцеві догоди. А проте, вони люди хороші. Яка не є Гаїна дикувата, а завжди їй раді. Стіл їх завжди вкривається для неї смачними речами. І це так нормально, що навіть думати про якусь замороженість Гаїні і в голову не приходить. Хіба вона з Сонею колись не складала разом іспитів, не стояла в черзі до студентської їдальні?..
— Та трохи й так, винна, — не виправдується Гаїна, розглядаючи роботу та домовляючись, на коли це треба зробити.
І оце сидить Гаїна в хаті, стукає на сліпій стариці та дякує Соні й Ушерові, що підперли її катастрофаль-но перехняблений в один бік бюджет. Може, вони єдині люди, що їх двері для неї відкриті.
Переписує чужі думки й цифри, а сама душею "там"… Вчора він здався Гаїні не таким вродливим, але сердечнішим, ніж завжди. А власне, ще на нього й не роздивилася, — щоб уяснити собі, що ж її так полонило.
Намагається вона стати на хвилину ним і подивитися його очима на себе. Бо її власний погляд на себе фундаментально міцний. Ніщо не похитне його: вона негарна. Це робить її несміливою, а на вигляд — суворою й неприступною...
Так, я негарна, — виправдується сама перед собою Гаїна. — А хіба я кажу, що навпаки? Так, я несмілива, непевна себе, часто впадаю в депресію, як оце останні два-три дні. Так, я не маю жіночого кокетства, — й не потребую, як не потребує грошей той, хто не збирається нічого купувати. Але ніхто ж не заборонить мені розглядати людей, у цікавій грі уяви ставити їх у найрізноманітніші ситуації. Це ж моя вправа і моє право! І це нікого не понижує. І це нічим не загрожує... Крім того, як не в тій залі — день втрачений, нудний, як оці цифри, що вистукуються на сліпій стариці.
І ці свої думки хоче Гаїна записувати, щоб ні одної відтіні їх не згубити. До всього іншого — не має сили. Он лежить уже давно майже закінчене оповідання, а Гаїні легше чужі таблиці копіювати, ніж оту свою літературну вправу вишліфовувати.
21
Вже кілька днів Микола, як дерев’яний. Читає, а слова, попавши в поле зору, відскакують назад у сторінку, неусвідомлені. Читає речення один раз, другий, третій — і окремі слова зрозумілі, а цілости ніяк не може сприйняти. Перестудився? В книгозбірні ще не топлять. "Труди" з’їздів, археологічних комісій, оті величезні фоліянти звітів про розкопи в минулому столітті видаються неймовірно нудними, перевантаженими деталями… А чого ще недавно кожна стаття, кожна маленька нотатка будила уяву, викликала цілі картини, витягала живцем цілі сцени й образи з минувшини?
Що воно таке?
Оце якось трапилася розвідочка про грецьких співців і Гомера. Вони були сліпці, свої епопеї вони співали, а не розказували… і яка тоді паралель із нашими бандуристами, сліпими співцями історичних дум, блиснула! Це ж наші гомери!… А ось тепер — байдуже думає Микола: то що там таке? Чи таке дуже варте уваги? От, як можна все сплощити й знебарвити… Та якого ж ще більшого доказу треба про спільний корінь старогрецьких і українських співців-сліпців?
22
Як же це приємно, коли прийдеш, а тобі раді! Гаїна принесла зроблену роботу, а Соня просто не хотіла її випустити із хати. Нагодувала дуже смачною рибою-фарш, — нечуваною для Гаїни розкішшю. За той час, що Гаїна не була тут, з’явилося багато нового. Піяно для дочки купили, хай учиться. Текінський килим. Патефон. Кравецьку машинку. Електричну огрівальну пічечку. Буфет зайняв цілу стіну, а там виблискують сервізи… — Треба б вам більшого приміщення! — каже Гаїна. — Ой, треба! — зідхає Соня. Та що-що, а приміщення в Києві найважче дістати.
Справді, хіба це приміщення? Дві вузенькі-вузенькі кімнатки. Як тільки вони туляться з тими накупленими меблями, машинками та сервізами? І коли тільки Соня встигає і на роботі справлятися, й удома господарство свое так зразково провадити? Гаїні залишається дружньо позаздрити.