Коли ж вдуматися в той "ланцюжок", що про нього каже Зіна, то можна розшифрувати так: Бріцкер лестить Колобройді, а Колобройда виписує підвищені гонорари Хацкельсонові, братові Талабуна. Талабун же й настягав цих Бріцкерів-Шмульзонів. Талабуна притяг в українську літературу Пташник, зять Мікадовичів. А сам Мікадович, старший наймит, возсідає на троні… й тільки натискає ґудзички, щоб справно вертілись коліщатка машини державного капіталізму. Де ж тут "клясова пильність, чуйність"? То словесна потеруха, в дійсності ж іде процес виділення верхівки в касті літераторів, — не за ознакою талановитости, о ні! За прикметою зв’язків. І кожен цупко тримається того місця, куди пощастило допхатися, та не допускає другого хоч трохи причепитися до цього воза на ярмарку марноти...
Зіна все це розказує Гаїні, а сама також із усієї сили намагається вчепитися до воза. Коли дадуть по одній руці, хапається другою... Проте, Гаїна Зіні вдячна. Коли б не Зіна, Гаїна нічого, взагалі, не розуміла б у тій позакулісній веремії.
44
Кажуть, душа людини в очах. Микола дивиться на стиск уст Гаїни Сай і думає інакше. Він сказав би — в стискові уст.
Мабуть, ця гіперборейка не знає, що її спостерігають у цю хвилину. Вона надто зосереджена в собі. І це дає Миколі змогу перевірити себе. Що таке в ній, який дар таїться, — так бо впливає на Миколину працездатність? Уста в неї вирізані солодко — як сказати інакше? Але не в тім річ. Рішучість і твердість вирізьбили цей злам погамованої, схованої в собі пристрасті. Ця людина за що б не бралася, береться з запалом, ажіотажем.
І то, мабуть, оцей багатогранний вираз не допускає того легкого знайомства, що на нього Микола був пустився раз колись із великою поразкою. З нею не заговориш так легко, як із ким іншим. Навколо неї невидна стіна, це Микола тепер бачить. Не міг ніколи її переступити.
А воно й добре, що так. Що сказав би парторг, якби побачив, що Микола плутається з "клясово чужим елементом" та ще й "куркулькою"? Щоб здійснити мрію наукової кар’єри, доведеться ще не раз петляти у реальному житті.
45
Найкраще дзеркало — очі чоловіків. Гаїну обходить тільки одне дзеркало, очі Пагуби. Гаїна запитала: Скажи! Вона заглянула в ті глибини, куди не кожному дозволено зазирати. Вродливий тричі міняв свій вираз впродовж короткої миті. Байдужий. Уважно-воскрес-лий. Так! Сірі в нього очі, сірі, не жовті. І глибокі. І це він не всім показує.
Але на одну мить Гаїна змусила його відслонити тайники душі, він відповів на її запитання. О, це хвилює, як… Це хвилює, як темна травнева ніч у вишневому білоцвітному саду.
І так весь час, мов на терезах. То він шукав був місця в залі зовсім близько від Гаїни. Як на зло, вона сідала тоді геть-геть далі. Тоді він почав займати зовсім інші позиції. Потім… те його признавання, що на нього Гаїна так дико-здивовано відповіла. Він зовсім відвернувся. Поки вона ось сьогодні не вернула його сумною відвертістю.
На нього, виявляється, впливають її погляди, як вогонь на віск. З ним можна б робити все, що захочеш, якби не її нелукавість. Або — оте признавання в фойє. І знову він образився. І знову мусіла Гаїна терпіти кару.
Немилість тривала до того пам’ятного вечора, як на очах у нього до Гаїни підійшов отой білявий аспірант. Довго вони розмовляли й сміялися, а боковим зором Гаїні видно було, що Вродливий забув, де він і що робить — дивиться. А чи не те саме з Гаїною? Як побачила, що він із якоюсь дівчиною розмовляє, — розганяється "привернути"…
46
Вона так захоплена розмовою з тим альбіносом, аспірантиком Інституту літературознавства, що й не помітила, як безцеремонно вивчав її Микола. Сай! Ось перед тобою жива, нерозбризнута крапля іраномовности придніпрових скитів. Перське "кшая", "ксай" також означає "князь", "цар".
Судячи по тій невеликій кількості особистих імен та окремих слів, що дійшли до нас від скитів з-над Дніпра, мовознавці гадають, що вони були іраномовні. Це не означає, одначе, що вони говорили по-перському, як сьогодні в Ірані, ні! Мова їх була ближча до мови старовинного збірника священних гімнів Зенд-Авеста — і Микола додає від себе — мабуть, до мови масаґетів та закаспійських саків… Це ж десь там була казкова країна Айр’янем-Веджо, батьківщина усіх оцих арії в, ба навіть і самого Заратустри.
Та й знову сідає нащадок скитського царя Мадія на випробуваного коня, Уяву, й навскач об’їжджає свої просторні володіння, від Брітанських островів до Гімалаїв, від Алтаю до Дунаю й ще далі, до Райну, до Мадярщини, до Балкан. Цим разом, замість гасла сак, сакс чи сак’я, узяв він інше — арій. Озовися, хто тут арій!
Найперші озвалися "скити-орої", чи по-нашому орачі з-над Дніпра, ті, що споконвіку орали цю землю, хлібороби. Та не самі, а з богом своїм Яром, богом весни, запліднення й сонця в образі могутнього бика. Згодом цей Яр перетворився на красного леґеня Ярила, а зрештою став.усім відомим Юраєм, Юрієм… святим Юром…
З Брітанських островів Ярові відгукнувся той, що назвав орну землю арабль, а один нарід свій навіть іменем цього бога — айриші. Стародавня назва Ірляндії — Erie, Irie. Їм відлунювали грецькі острови, де орачі звуться орої.
Тут де не взявся Арій, скитський і грецький бог війни, як пряме заперечення думки, що арії були хліборобами. Він б’ється, аби битися. Йому приносять у жертву людей. Символ його меч. Войовничі народи — його діти.
Микола спинився, подумав. Як тут погодити? Аджеж і в Індії арій і шляхетний — синоніми, а це значить, що ці арії — завойовники, не просто собі орачі-хлібороби?
Здається, що найповніший у цім облітанім уявою обширі міт Арія-Яра-Юрія над Дніпром. Він тут найповнокровніший і найглибинніший: він і орач, і бог війни, і бог пастухів… А вже довкола віялом розходяться однобічні портрети — то якогось грецького забіяки Ареса, то завойовника-зверхника над підкореною місцевою людністю арія з касти брахманів… Чи ця історія Яра-Арія, часом не є історією розселення індоєвропейських племен на схід-захід, втілена в різноманітні міти? Але первісно вони — орачі, волами обробляють землю, воли в них святі, як і сонце, — яре, палюче, життєдайне сонце…