— Оборону? Перед ким?
— Перед татарами. Боярин і так вибирається на Литву, то не було б кому рятувати хліборобів та давати лад при потребі. На се й іменували мене сотником.
— Ви чому не платили полюддя тіунові?
— Всі платили удвоє і втроє більше звичайної суми, бо так сказав боярин на спілку з баскаком.
— Нема що казати! — засміявся воєвода. — Боярин каже, що Чабрів — татарська слобода, чабрівці винуватять боярина.
— За мої слова — ось моя порука! — закликав боярин. — Зумію я ще поберегти свою честь!
У натовпі чабрівців загуділо.
— Гріх тобі, боярине, таке казати! — кричали деякі.
— Ба, я присягою стверджу правду усього, що кажу! Невже ж присяга боярина не стоїть холопського викруту?
— Тут нема холопа, ні боярина! — зазначив Данило. — Тут є тільки хтось, хто зрадив рідну землю — матір нас усіх, і того вона покарає. Хто ж є зрадник, а хто ні? Боярин чи громада?
— Громада, милостивий володарю, громада! — крикнув боярин, який чув, що волосся підіймається йому дубом на голові.— Всі знали боярина Судислава, а від його дочки у мене син. Судислав мені тестем доводиться. Невже ж дав би він дочку негідному?
Судислав оставив після себе добре ймення у своїх та чужих, і згадка про нього була вчасною. Боярин бачив се добре враження і знову заговорив певним тоном переможця:
— Яка користь бояринові з татарського підданства? На ньому користає тільки мужик, то він між татарських людей і пхається. Ще раз кажу, за правду моїх слів — ось моя порука!
Та ось тінь промайнула на високому чолі Ярослава.
— Стидайся, боярине, пам’яті батька Судислава та свого сивого волосся. Будь ми справді прихильниками татарського люду, не ждала б наша рать приходу короля з покликом та радістю тут, а під бунчуком Куремси. Будь ми татарські люди, не до нас їхав би баскак і не ми вбивали б його, а вже ні в якому разі не грабили б татарської казни.
— Ха-ха, чому ні! — закпив боярин. — Вину можна скинути на когось другого, а за гроші, буває, ріжуть і рідного брата.
Слова сі вдарили Ярослава, мов поличник. Він почервонів, очі набігли кров'ю, хребет вигнувся, кулаки затиснулися, а лікті подалися взад, наче ось-ось скочить хижак на ворога.
Та тільки на хвилю. По якомусь часі він опанував собою і зневажливо махнув рукою.
— Не можу я спорити з досвідним у раді боярином. Не можу і станути з ним на божий суд, бо він старий, а його син недужий. Але я маю свідка правди моїх слів, що не я, а боярин чинив усе те, про що помовляє нас. Він, а не ми, мав умову з баскаком, нас не питали про се, чи хочемо ми стати татарською слободою, чи ні. Не ми, а він зраджував короля, щоб опісля покинути волость зовсім і йти на Литву, а нас оставити тут між молотом і ковадлом. Та тоді взяли ми самі справу в руки і явно та одверто заявили себе за природженим володарем[27] нашої батьківщини. Знає про се вся громада, та вона не може бути свідком у власній справі. Знають се прибічники боярина, та і вони не можуть свідчити ані за боярином, ані проти свого господина. Та, проте, свідок у мене є.
Данило стежив уважно за ходом розмови, бажаючи збагнути, по чиєму боці правда. Найшвидше визнався ієромонах.
— Не була б громада така спокійна, будь вона винна! — замітив.
— Так? А мені видиться, що яке їхало, таке здибало! — спротивився Мстислав.
— У всякому разі, більшою є вина боярина, чим громади! — сказав на те отець Василі й.
Та в сей мент заговорив Ярослав про свідка. Круто повернувся до нього боярин.
— Свідка? Якого свідка? — накинувся. — Який може тут бути свідок між громадою і мною? Воєводи не було у нас ще з торішньої війни, не було ані купців, ані королівських биричів, були тільки свої. Та ти уважай, хлопче, що зводити можеш усіх, тільки не бога і не короля.
— Не остерігай мене, боярине, перед злочинами, яких ти щойно допустився.
Тут перепинив Данило дальший спір, підіймаючи руку.
— Пождіть! Заки покличемо свідка, погляньмо, чи не можна розсудити спору і без нього.
В усьому зборі залягла мовчанка, така, що було чути і пролітаючу муху.
— Боярине! — питав король. — До кого їхав баскак?
— Він їхав по подушне, по данину!
— Так, але до кого?
— До мене! Я ж був збирщиком сього податку.
— А чи є де у якій татарській слободі боярин?
— Не знаю, милостивий володарю, я у них не бував.
— Але я бував і знаю. Баскаки їздять до громад і з громади збирають данину. Коли баскак їхав до тебе, то він, видко, тебе знав.
— Воно правда! Він тільки мене знав, тому до мене їхав.
— То значить, що ти, а не громада, зрадив свого володаря. Ось що! Ти накинув себе громаді як зверхник, то ти і відповідаєш за зраду.
Боярин зблід.
— Господине! — залебедів. — Відкіля ся певність?
— Відкіля, питаєш? А чому у погромі не було ні одного з твоїх ратників, ні тебе? Хочеш знати чому? Я скажу тобі. Напад міг удатися або і ні, а в такому разі ти відповідав би за все головою. А так ні тебе, ні твоїх не було між винуватцями, і вина оставалась за громадою. А що, чи правду кажу?
— Сущу правду! — підтвердили отець Василій і Мстислав.
— Саме те бажаю і я довести йому перед лицем милостивого господина нашої землі! — сказав із поклоном Ярослав. — Та тільки одного прохав би я — безпеки мого свідка.
— Хлопче, — усміхнувся король. — Я здогадуюся, якого свідка маєш. Ти подарував життя одному татаринові й бажав би його забезпечити перед неволею. Так?
— Око твоє, милостивий, розкриває глибину серця! Так є! Се татарин!
— Татарин! — закричав нагло Ратибор. — Що може знати татарин про справи мої і баскака…
— Мовчи! — гримнув на нього король. — А тобі, хлопче, кажу, що хоч би свідком був і сам Куремса чи його баскак, то відійде без перепони, бо правда божа та справедливість важніші від людських ворожнеч. Де ж твій свідок?
Ярослав підняв руку, а на сей знак з-між чабрівських ратників виїхав у блискучому одязі Ахмат. Він зіскочив з коня, вкляк перед королем і поклав до його стіп свою криву шаблюку.
Всі аж ахнули, боярин занімів і був би впав, якби не піддержали його ззаду. Сам Данило здивувався.
— Аж так? — заговорив про себе нишком. — Хто ти? — спитав голосно.
— Я Ахмат-бей, баскак Куремси.
— Чи погоджуєшся бути свідком у справі Ярослава Судиславича?