Голос Кейті Хорн сказав:
— Виходить, ти. ще не поїхав. Я так і думала.
— Ти сама? — через силу запитав я.
— Так, тепер сама. Але в мене було повно лягавих. Сиділи кілька годин. Хоча виявились досить люб'язними, навіть співчували мені. Вони гадають, що хтось зводить давні рахунки.
— І твій телефон тепер, мабуть, прослуховують? — прогарчав я. — Куди це я повинен був їхати?
— Ну, сам знаєш. Мені сказала твоя дівчина.
— Така невисока, чорнява? Дуже самовпевнена? її звати Керол Донован? [65]
— У неї була твоя візитка. А що, хіба...
— Немає в мене ніякої дівчини, — сказав я просто. — Але б'юсь об заклад, що зовсім випадково — ти про це навіть не подумала — з твого язика зірвалась одна назва — назва міста на півночі. Правда ж?
— П-правда, — ледве чутно призналася Кейті. Нічним літаком я вилетів на північ.
Коли не брати до уваги головного болю і невтолимого бажання напитися крижаної води, то політ був досить приємний.
6
Готель "Сноквелмі" в місті Олімпія містився на вулиці Кепітелвей навпроти звичайного міського парку, що займав площу одного кварталу. Я постояв біля дверей кав'ярні, потім пішов пагорбом униз — туди, де останній, геть пересохлий рукав протоки Пуже гнив за рядом тепер уже нікому не потрібних причалів. Попереду все було завалене стосами колод, і старі діди вовтузилися серед тих колод або сиділи на ящиках із люльками в зубах. Вивіски за їхніми спинами повідомляли: "Дрова й тріски. Доставка безплатна".
Далі здіймався крутий пагорб, а на тлі синьо-голубого неба стояли розкішні північні сосни.
Двоє дідів сиділи на ящиках метрів за шість один від одного, але думали вони кожен про своє. Я підійшов до одного з них. На ньому були вельветові штани й те, що колись було вовняною курткою в чорну і червону клітку. На його фетровому капелюсі відбилося двадцять шарів поту — видно, кожен шар відповідав одному літу. В лівій руці старий стискав коротку чорну люльку, а брудними пальцями правої неквапно, обережно і з величезною насолодою висмикував із власного носа довгу покручену волосину. Я поставив ящика, сів, натоптав люльку, розкурив її і пихнув димом. Потім показав рукою на воду й промовив:
— І не скажеш, що вона впадає десь у Тихий океан. Старий звів на мене очі.
— Мертвий закуток... — провадив я. — Тихе, спокійне у вас містечко. Мені такі подобаються.
Старий мовчки дивився на мене.
— Б'юсь об заклад, — вів я далі, — той, хто пожив у такому місці знає усіх жителів. Та й в околицях теж.
Тоді він спитав:
— І скільки ж ви ставите?
Я видобув з кишені срібного долара. В цих місцях їх і досі можна побачити. Старий оглянув монету, [66] кивнув головою, а тоді несподівано різко висмикнув з ніздрі волосину й заходився розглядати її на світло.
— Ви програєте, — зауважив він.
Я поклав долара собі на коліно й спитав:
— Ви знаєте кого-небудь у цих краях, хто тримає золотих рибок?
Старий не зводив погляду з долара. Другий дід, що сидів неподалік, був у комбінезоні й туфлях без шнурків. Він теж глипнув на долар. А тоді обидва одночасно сплюнули. Перший старий повернув голову й щосили загорлав:
— Ти знаєш, хто тут розводить золотих рибок?
Другий сплигнув з ящика, схопив велику сокиру, поставив вертикально колодку й, рубонувши її, розколов навпіл. А тоді переможно глянув на першого й крикнув:
— Не такий уже я й старий! Перший пояснив:
— Трохи недочуває.
Він поволі підвівся й рушив до халупи, побудованої із старих, різних завдовжки дощок. Зайшовши всередину, грюкнув дверима.
Другий дід спересердя кинув сокиру на землю, плюнув у бік зачинених дверей і проходом поміж стосів дров пішов собі геть.
Двері халупи прочинилися, і з них вистромив голову старий у вовняній куртці.
— Краби з каналізації, та й годі! — випалив він і знову зачинив двері.
Я сховав долара в кишеню і знову рушив на пагорб. Я вже бачив, що не скоро навчуся розуміти їхню балаканину.
Кепітел-вей тяглася з півночі на південь. Похмурий зелений трамвай сунув уздовж вулиці в бік району, що називався Тамуотер. Вдалині я бачив якісь державні установи. їдучи на північ, я проминув два готелі й кілька крамниць. Далі було перехрестя. Дорога праворуч повертала до Такоми й Сіетла. Та, що ліворуч, вела через міст до півострова Олімпік.
А відразу за перехрестям вулиця раптом ставала старою, обшарпаною, асфальт на тротуарі весь у вибоїнах, китайський ресторанчик, обклеєний афішами кінотеатр, ломбард. Вивіска, що виступала над брудним тротуаром, сповіщала: "Все для курців". А нижче маленькими літерами — так, ніби господар сподівався, що їх ніхто не помітить, стояло: "Більярд".
Я проминув полиці з журналами в строкатих обкладинках, стіл-вітрину на сигари, де тепер лежали самі мухи, і ввійшов усередину. Ліворуч була дерев'яна стойка, кілька гральних автоматів і єдиний більярдний [67] стіл. Троє підлітків крутилися біля гральних автоматів, високий худорлявий чоловік з довгим носом і зовсім без підборіддя грав сам із собою в більярд; в зубах у нього стриміла погасла сигара.
Я сів на високий табурет. Лисий чоловік із важким поглядом підвівся за стойкою зі свого стільця, витер руки об цупкий сірий фартух і зблиснув до мене золотим зубом.
— Ковток віскі, — сказав я. — Ви не знаєте, тут тримає хтось золотих рибок?
— Угу, — озвався чоловік.— Ні.
Він налив щось за стойкою в товсту склянку й посунув її до мене.
— Двадцять п'ять центів.
Я понюхав рідину, поморщив носа й поцікавився:
— "Угу" — це про віскі?
Лисий показав мені велику пляшку з ярликом "Найкраще житнє віскі "Діксі". Гарантована витримка — чотири місяці".
— Ого! — мовив я. — Оце новина!
Я долив у склянку води й випив. На смак віскі нагадувало культуру холери. Я поклав на стойку двадцятип'ятицентовик. Бармен зблиснув іншим золотим зубом і, вчепившись своїми лапищами в стойку, подався підборіддям до мене.
— Не зрозумів вашого жарту, — проказав він майже лагідно.
— Я щойно приїхав. І для мене це новина, — пояснив я йому. — Я шукаю золотих рибок, щоб прикрасити вітрину. Золотих рибок.
— А хіба я схожий на такого, хто знає хлопця, який тримає золотих рибок? — неквапно промовив бармен. Обличчя його трохи зблідло.
Довгоносий, що грав сам із собою в більярд, поклав кия, підійшов до стойки й кинув на неї п'ятицентовика.