— Справа складна, — мовив я. — Приготуйся. Вона хутко крутнулась і жбурнула п'яному коробку паперових сірників. Той спробував схопити їх, упустив і сірники й сигару, потім сердито згріб їх з підлоги і посунув геть, весь час озираючись, мовби чекав стусана. [56]
Кейті дивилася повз мене, очі її були холодні й нічого не виражали.
— Я готова, — прошепотіла вона.
— Тепер ти одержиш рівно половину, — сказав я. — Чистильника більше немає. Його порішили... У власному ліжку.
Очі Кеші нервово сіпнулися. Два пальці стислись на скляному прилавку біля мого ліктя. Губи побіліли. Ось і все.
— Послухай, — мовив я, — нічого не кажи поки, я не розповім. Він помер від шоку. Хтось підсмажив йому п'яти дешевою електропраскою. Не твоєю. Я перевірив. Гадаю, він помер досить швидко і не міг їм багато сказати. Кляп ще був у нього в роті. Коли я йшов до тебе, то думав, що все це дурниці. Тепер я цього не так певен. Якщо він їм щось вибовкав, то вважай, що в нас нічого не вигоріло. Так само, як і в Сайпа. Правда, я ще знайду його раніше за них. Ті хлопці навряд чи перед чимось зупиняться. Якщо він перед ними не розколовся, то час іще є.
Кейті повернула голову й глянула на обертові двері до вестибюля. На її щоках проступили білі плями.
— Що ж мені робити? — видихнула вона.
Я торкнув коробку з сигарами в обгортках і опустив у неї ключа Кейті. Вона спритно дістала його своїми довгими пальцями й сховала.
— Як прийдеш додому, сама побачиш його. Ти нічого не знаєш. Забудь і про мене, й про перли. Коли вони перевірять його пальчики, то відразу збагнуть, що минуле в нього темне, і вирішать, що він постраждав за якісь давні гріхи.
Я розпечатав коробку сигарет, закурив і хвилю мовчки дивився на Кейті. Вона не поворухнулась.
— Зіграєш свою роль? — запитав я. — Якщо ні, скажи зразу.
— Звичайно. — її брови вигнулися дугою. — Я що, схожа на людину, яка здатна когезь катувати?
— Ти вийшла заміж за шахрая, — похмуро промовив я. Вона спалахнула. Я цього, власне, й хотів.
— Він не шахрай! Він просто дурень набитий! Ніхто не став про мене гірше думати, навіть хлопці з поліцїйного управління. —
— Ну гаразд. Отак воно краще. Кінець кінцем, це вбивство — не наших рук діло. А заговоримо ми зараз, то забувай про будь-яку частину винагороди, якщо її взагалі коли-небудь виплатять.
— Це вже напевно! — різко кинула Кейті. — Ох, бідний коротун... — Вона мало не схлипнула.
Я поплескав її по руці, якомога щиріше вміхнувся й пішов із "Меншн-Хаус". [57]
3
Контора страхової фірми "Релайєнс" містилася в трьох невеличких простеньких кімнатах будинку "Грас-Білдінг". Компанія була надто солідна, щоб мати таке непривабливе приміщення. Управителя місцевої філії звали Лутін. Це був лисий чоловік середнього віку зі спокійними очима й тендітними пальцями, що весь час погладжували сигару в строкатій обгортці. Він сидів за великим, добре витертим столом і мирно дивився на моє підборіддя.
— Кажете, Кармаді? Чув про вас. — Лутін торкнувся сяючим мізинцем моєї візитної картки. — То що ви там задумали?
Я покрутив у руках сигарету і, стишивши голос, запитав:
— Пам'ятаєте Ліндерові перли?
Він ледве помітно і трохи знуджено всміхнувся.
— Навряд чи я забуду про них. Вони обійшлися компанії в сто п'ятдесят тисяч доларів. Я був тоді ще самовпевненим юним складальником.
— У мене є ідея, — перейшов я до діла. — Може, все це дурниці, і, мабуть, так воно і є. Але я хотів би спробувати своє щастя. Винагорода у двадцять п'ять тисяч ще в силі?
— Двадцять тисяч, Кармаді, — захихотів Лутін. — П'ять тисяч ми вже витратили на пошуки самі. Ви гаєте час.
— Це мій час. Хай буде двадцять. А на яку допомогу я можу розраховувати з вашого боку?
— Допомогу в чому?
— Чи можу взяти я у вас рекомендаційного листа до інших ваших філій? На той випадок, коли мені доведеться працювати в іншому штаті. Або коли я потребуватиму прихильного ставлення з боку представників місцевої влади.
— А в якому штаті ви збираєтесь працювати?
Я всміхнувся до нього. Лутін постукав сигарою по краю попільнички й усміхнувся до мене. Але ж які нещирі були наші усмішки!
— Листа не буде, — відрубав він. — Нью-Йорк цього не схвалить. У нас автономна система. Але ви можете розраховувати на нашу негласну допомогу. І на двадцять тисяч, якщо вам пощастить. Та тільки навряд.
Я закурив і, відкинувшись назад, пустив у стелю дим.
— Не буде? А чому не буде? Адже ви так і не знайшли тих камінчиків. Хоч вони й існували, правда ж?
— Та вже ж, чорти б їх ухопили, існували! І якщо існують і досі, то належать нам. Але такого ще [58] не було, щоб двадцять тисяч пролежали двадцять років поховані, а тоді їх хтось знайшов.
— Хай буде по-вашому. Але я ризикую тільки своїм часом.
Лутін струсив із сигари трохи попелу й перевів погляд на мене.
— Мені подобається ваше нахабство, — промовив він, — навіть якщо у вас не всі вдома. Але ж ми — велика організація. Припустімо, я приставлю за вами око. Що тоді?
— Тоді я програю. Я знатиму, що мене пасуть. Надто довго я граю в ці ігри, щоб проґавити таке. Я вийду з гри, розповім про все, що знаю, поліції і піду додому.
— А чому ви так зробите?
Я знову подався над його столом уперед.
— Тому що хлопця, який би міг навести мене на слід, — поволі промовив я, — сьогодні на той світ спровадили.
— Ну і ну! — потер носа Лутін.
— Не я спровадив його на той світ, — додав я. Якийсь час ми мовчали. Потім Лутін сказав:
— Ніякий лист вам не потрібен. Ви б його навіть не носили з собою. А після того, що ви мені сказали, я б — і ви це з біса добре знаєте — навіть не ризикнув дати вам листа!
Я встав, усміхнувся і попростував до дверей. Лутін хутко підхопився, оббіг навколо столу і поклав свою невеличку чепурну долоню мені на руку.
— Послухайте, я знаю, що ви псих. Та якщо ви все-таки доберетеся до них, поверніть їх через наших хлопців. Нам так потрібна реклама!
— Якого дідька?! А на що я, по-вашому, живу? — процідив я.
— Двадцять п'ять тисяч.
— А я зрозумів, двадцять.
— Двадцять п'ять. Та все одно ви ненормальний. У Сайпа тих перлів ніколи не було." Якби він їх мав, то вже давно домовився б з кимось із нас.
— Гаразд, — мовив я. — У вас було вдосталь часу, щоб скласти про це свою думку.