А коні ті були стриножені ремінними триногами на турецький спосіб. Тож Омелькові довелося подлубатись, поки розщібнув усі пряжки. Та все обійшлося тихо, бо, поки він вовтузився із путами, малий принаджував їх кусниками моркви.
Потім потихеньку, помаленьку, припавши геть до землі, повели їх із галявини.
Повели спочатку через діброву, а там вже сосняком. І ще до третіх півнів вивели на своє стійбище.
І на їхній галявині горів вогонь, але дібрати, де саме причаївся Михводій зразу їм не вдалося.
Всі коні були на прив'язі, як і перше. Але непокоїлись.
Бо вершники, яких було на них пов'язано, корчились, стогнали, лаялись пошепки і крізь зуби. А чорнявий лежав непритомний на кінському чубку лицем. Омелько підсадив Михводія на гнідого. Малого підсадив на Лиска. Сам злетів на Буланка. А викрадені коні були вже міцно прив'язані Михводієм до сосонки.
— Ну, "козаки", їдемо. Тільки хто подасть знак їм, той мрець. — Неголосно, але гостро попередив Омелько. — А того, хто набере води в рота, відпущу ще до схід сонця.
Довго перебирав стріли-свижки, поки знайшов потрібну. Викресав вогонь і підпалив? нота.
За якийсь час свижка зачаділа і запалала червоним вогнем.
Омелько повів всю дивну батову неквапним кроком до панського стійбища. У витягнутій руці він тримав палаючу, шиплячу і чадячу стрілу.
Знов до них прибігли собаки.
Гавкнули кілька разів на смердючий смолоскип.
Але Омелько до них по свиснув якось тонко і переливчасте, і вони замовкли і вже не подавали голосу і не відбігали від батови. Омелько не поспішав. Спинявся багато разів. Подовгу прислухався. Поки дістались на місце, спалив аж три свижки.
Потім він сказав малому:
— Я навмисне зволікав час. Нам треба було прийти ще в темряві. Але тоді, коли після того небавом настане о півнях. Це було найважче. Одному це легко. А їх аж п'ятеро та на конях. Я боявся, що хтось із них крикне на підході і збудить пана і його джуру.
— Батьку! Ви боялись, що пан у броні і ви його не подужаєте?
— Ні. Я знав, що я його впораю! Я боявся, що хтось із його гайдуків крикне, і мені тоді доведеться того крикуна забити. От чого боявся! Я тоді був страшенно лютий. Але марного душогубства не хотів. Бог бачить.
— А чого, батьку?
— Того, що вони дурні. Дурнів треба добре бити, щоб розуму навчити… Але вбивати не варто… Та й калічити не треба… Але я нічого Михводію не сказав тоді, що він тому похлібнику руку покалічив. Не добре воно вийшло, каліку по світу пустив. Але що зробиш — самі полізли в барліг до ведмедя… Він їх не запрошував у гості… Михводій — він Михводій. Він так ламає ворогів, я — по-іншому.
— А як ви, батьку, розкажіть?
— Синку, хіба ти не бачив? Я ж при тобі лишив панові і джурі одного на двох доброго німецького коня. Вони спокійно могли втекти удвох. Я їм і прохід лишив вільний. То чи вони вдвох утекли?
— Як удвох? Та пан же скинув свого джуру на землю. І сам, як скажений, погнав коня чвалом. Бо він боягуз.
— От бач: і ти, і всі побачили, що їхній пан — лайно і тільки сам хоче жити. А всі інші нехай пропадуть.
— Батьку, батьку! А ви бачили, як вони всі затрусились, коли ви крикнули пану: "Міняю твоїх вояків на твою зброю! Віддаси зброю — звільню твоїх лотрів. Не віддаси — почну рубати"!? Я й справді подумав, що ви того чорнявого справді зарубали. Бо він крикнув і враз захлинувся.
— То хитрість, синку. Я його кидаю в траву. Б'ю шаблею у траву біля його голови. І одночасно носаком б'ю його по п'ятах. Від такого болю не те що людина, бугай зомліє! От він і зомлів, і пелька йому заткнулась. На війні, синку, без хитрості не переможеш.
— Батьку, батьку, а оцей очкур, він не замислив хитрість — убити Михводія?
— Він таки справді очкур, а не козак. Він поїхав до Насті проситись у прийми. Ти ж сам чув і бачив — він у мене вимолив сумного коня, а не верхового.
— А Настя його прийме?
— А куди вона, вдова, дінеться? На господарстві чоловік потрібен. А він хлоп дужий — на ньому й орати можна… Ну, синку, тепер скачемо в Грушки! — А там річка є? І пічкурі там теж є?
— О, там славна річка Роставиця протікає! І дно там піщане. І течія хороша. Там повно пічкурів на піску пасеться. А в ямах там отакенні окуні. На бистрині на плесах головані грають… Райське місце. Ну, синку, помчали в Грушки. Гайда!
11. КОЗАЦЬКА ШАПКА
Вони промчали чвалом може з десять миль, ні на хвилю не стишуючи бігу. Через ліс, через переліс, через болітце, через оболонь та через старезну діброву і опинились у славному селі Грушках.
Дивне було село. Ніби кілька невеликих сіл по обох боках покрученого русла славної Роставиці. Кожен куток було оточено стіною гострого пакілля. Вони виїхали просто на торжище, що розкинулось посередині між трьома укріпленими кутками.
Люди вже відбули вранішню службу, і з кожною хвилею рух і галас на майдані посилювався.
Але коли на торжищі з'явились Омелько з малим, та ще двома кіньми на аркані, торжище почало стихати. Все більше людей почало обертатись на мандрівців. Омелько всміхався і кланявся на всі боки, ледь піднімаючи шапку. Так вони доїхали до самого стовпа в центрі майдану.
І тут він враз здибив коня.
Вдарив по сухому дзвінкому стовпу рукояттю нагая. І запитав так голосно, щоб чули люди.
— Що ти там чуєш, Іване?
І ті, хто стояв найближче до стовпа, потім присягались, що своїми власними вухами чули, як вусата голова на палі відповіла якимось рипінням наче, чи що воно:
— Буде всім, буде їм…
Буланко тупцював, здиблений, не опадав на землю передніми. Омелько ще постукав по стовпу і спитав:
— Кому буде? Кому?
Але напівзогнила чорна голова на це тільки шкірила великі Білі зуби з-під рудих вусів.
— Бач, синку, мовчить. Образився, що збудив його. Ну, тоді спи спокійно, Іване!
Це все майже прокричав Омелько і опустив коня передніми на землю.
Всі, хто стояв найближче, хрестились і перезирались мовчки: "До чого воно оце?.. До якої ще біди?…" Але поки хтось отямився, козак з хлопчиком вже потрюхали з торжища короткою риссю.
— Батьку, батьку! Хто це такий?! — Вже на дорозі до зарічного кутка спитав хлопчик.
— Це небіж Михводія… Ну й Михводій! І жарти в нього такі, як і його рукомесло. Я його тоді питаю: "Де твій небіж? Він мені потрібен" А Михводій відповідає мені: "Він все пив-гуляв, зі шляхтою сварився, а тепер стирчить у Грушках на торжищі. "Ну, я й подумав, що він, як і його дядько, дурів тут на ярмарку… А воно, бач, кат йому голову втяв і на палю настромив!