Омелько посадовив своїх ворогів за стіл. Але тільки один міг сидіти — здоровило із розбитою вилицею. Троє інших — п'яні і помордований чорнявий упали головами на стіл.
Настя поклала гроші на кут столу і стала перед Омельком. Тут і Христя через городи приспіла майже бігцем і виставила з кошика на стіл Омелькову баклагу з оковитою та глек із медом, — Хух! Таки встигла.
— От дякую тобі, господине! — Омелько встав, взяв руку Христі і поцілував. — Спасибі й вам голубоньки, за турботи і ласку! Щоб ви згадували нашу тиху вечерю, дарую вам ось що: Тетяні — теличку, Насті — баранця й овечок, Христині — волика, щоб не орала бовкуном!.. А ми ще трохи посидимо, погуторимо ось із "козаками" та й подамося після перших півнів.
Омелько вклав кожній по щирому йоахимсталяру.
— Та за що ж такі дарунки?! — Почала заламувати руки Настя. — Та якось воно мені ніяково!.. Та воно ні за що…! Що я людям скажу?!
— От завела! — Пхикнула Христя. — Що вони тобі, сповідники?!
— А як спитають?! — не вгавала Настя.
— Та збреши, от вже недоріка! — Розсердилась Тетяна.
— Досить вам, дівчата! — Христя прихопила обох за рукави. — Тут чоловіча розмова. Хіба не бачите? Пішли до хати!
— Синку! — Покликав Омелько — Прив'яжи коней до конов'язі. Бачиш, он під стайнею кільця? Та мерщій іди сюди!
Михводій притулився спиною до стовбура груші, а ліву ногу підняв обома руками і поклав на лаву.
— Ану, Омельку, налий мені чарчину! Якого вона смаку?
— Михводію! Я їду до лісу порішити того перевертня. Ти зо мною? Чи в селі лишаєшся?
— Та з тобою, Баламуте! Яка мова!
— Тоді забудь про оковиту. Нехай вони дудлять, щоб не всрались, як почну їм роги правити…
Здоровань вже зовсім оклигав, спробував поворушити руками, але застогнав від болю.
— Випий горілочки — легше стане! — Омелько націдив з баклаги повну глиняну чару оковитої. І залив у пельку пов'язаному. Той пожадливо випив і мовчав.
Тим часом Михводій повернувся другим боком на лаві і поміняв ногу. І наче не дивився, а тільки кинув руку за спину одного п'яного.
І вже п'яний підіймався над столом, бо Михводій заломив йому руку за спину своє лабетою. Стискав кулак "козака", в якому було втиснуто захалявний ніж.
— Воно думало, що я старе ледащо? Воно думало, що я не бачу? Воно думало, що воно мене заріже!
При цих словах Михводій перехопив руку ворога лівою і крутонув щосили. Два рази хруснула кістка.
— А-а-а-а-аааа! — Прохрипів, просичав "козак" і дохлим півнем упав на стіл.
— От тобі й "а"! — Гупнув кулаком по столу Михводій. — Кого ще клишоруким зробити, гниди панські?
Здоровань затрусився, роздивляючись на неживу, поламану кисть товариша. Стогнав, зводячи голову, чорнявий. Пов'язка в нього збилась і було видно, що око в нього повереджене, заплиле. Третій ще тільки сопів п'яним віддихом. — Омельку! Ти в нас характерник — приведи його до пам'яті.
— Підніми йому писок! — Злісно проказав козак.
Раз — і він миттю висмикнув стрілу із сагайдака і вколов у ямку під нижньою губою.
Тонкою ниткою почуріла темна кров на дошки стола. П'яний гайдук тихо заскиглив, застогнав. Розклепив очі і підвів обидві тремтячі руки, щоб відштовхнути стрілу.
— Не рипайся. Бо тобі обидві руки поламаю… Омельку, пане-брате, отому залий оковити, бо ще здохне. Бач яке лайно слабодухе виявилось. Йому на лаві сидіти та микати на гребені, а воно на коня залізло.
Омелько силою залив горілки, і той трохи порожевішав, бо й при свічці було видно, що він геть сірий лицем, ну як мрець.
— Ось що, сологуби ви срані. — Делікатно звернувся до них Омелько. — Я вам вже який день своє вміння показую, а ви мені все не вірите, що я сильніший за вас. Ви от думаєте, що в мене пальці слабші, ніж у нашого, славного пана козолупа? Дивіться! — Омелько витяг йоахимсталяр і спокійно зігнув його навпіл. — До чого це я? До того, що цими пальцями я вам очі повиколупую. Тільки одному лишу одне око. Він вас додому поведе… Але можу і так відпустити… Якщо скажете, де твій і твій кінь! — Він рвучко повернувся до чорнявого і дебелого.
Чорнявий мовчав, а дебелого вже трусило від страху. І він попрохав: — Дай ще оковитої — у горлі сушить…
Омелько залив йому порцію оковитої.
— Коней стереже наш хлопець молодий… навпроти торжища…
— Далі кажи!
— А пан у діброві з Петром…
— А чого ви мене по двоє пасли? Невже удвох думали впоратись зо мною? — Та дудар нахвалявся, що Михводій сказав: "Оце розговіємося з Омелечком. Оце вип'ємо! Оце вдаримо лихом об землю. "Та ще…
— Що "та ще"?!
— На торжищі всі казали, що козак добре впився, бо срібняки за шмат полотна кидав і щирий таляр дав за мішок раків…
— Значить кажеш, що мали надію, як я уп'юсь до всрачу, то мене п'яного поборкаєте?..
— Та виходить, що саме так… Дай ще оковитої — горло сохне…
— Надпий! Мені не шкода… А ти, Михводію, скажи мені: а куди ти їхню зброю подів?
— А їхні списи у сусіда в стрісі, а шабельки-угорочки під кроквами на шворочці…
— Добре, нехай так… А тепер, сологуби срані, крім тебе — очкура, ти просто сільське бидло, ведіть мене до вашого пана. А щоб ви не втекли і не рипались, малий вас роззує. Щоб не було біди, поки роззуватиме, Михводій триматиме вас за горлянку. Малий, тягни чоботи з оцього дебелого очкура. Михводій же великим і вказівним пальцем прихопив дебелого за адамове яблуко.
Коли малий знімав чоботи з чорнявого, з онуч посипались монети.
— Ха-ха-ха! Хохо-хооо! — Заходився реготом Михводій і ледь ненавмисне не задушив чорнявого.
Омелько тільки криво усміхався і барабанив пальцями по дзвінкій глиняній чарчині.
Коли малий постягав з усіх чоботи, Омелько по-одному клав їх лицем на спориш. Ставив чобіт на шию, а Михводій кілком, висмикнутим з тину, бив кілька разів по п'ятах. Бив від душі. Троє лише стогнали і харчали, а чорнявенький зомлів.
— Синку, тепер швиденько узуй їх! Та онучі не мотай! Поки намотаєш — п'яти так спухнуть, що не влізуть і у халяву…
Нарешті і перші півні запіяли. Омелько і Михводій посадовили полонеників по два на коня. І всім пов'язали руки за спину, а ноги стягли мотузами під черевом коней.
Омелько підсадив Михводія на гнідого. А малий виліз на бительню, з неї вже скочив у сідло.