"Чому я так не люблю ці слова — "жених", "кавалер"? — думала Юля.
Вона легко знайшла високий паркан на вулиці Коцюбинського, ворота з табличкою, яка попереджала про злих собак. "А може, злі собаки на ланцюгу? Було б добре зайти без попередження, несподівано".
Жукова штовхнула незамкнену хвіртку, ввійшла, озираючись. Проти ґанку, в кутку невеличкого подвір'я, стояла халабуда для собаки. Пес, мабуть, прив'язаний.
Звідкілясь долинув високий дівочий голос. Прислухалась. Хтось співав у будинку.
Навшпиньках зійшла на ґанок, увійшла в сіни. Мимохіть зупинилася — за дверима виводила журливу пісню дівчина:
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона...
Юля слухала, вражена. Який оксамитовий, який чарівний голосі Хто ж це? Співачка, артистка?
Вона забула постукати, сіпнула двері.
— Варю!
В кімнаті посередині стояв стіл, за ним сиділи Варя й товста жінка з пісним обличчям — певне, її тітка.
Юлі чомусь так і врізалась у пам'ять ця хвилина. Як Варя ковтнула пісню, з ножицями в руках підвелася з-за столу, як у неї видовжилось від несподіванки обличчя, як тітка глянула підозрілим поглядом, немов обмацала Юлю з голови до ніг.
— Подружка, чи як? — басом спитала вона.
— Еге ж... З одного класу,— зашарівшись, відповіла Варя.— Сідайте.
Юля сіла і глянула на розкладені на столі куски матерії.
— Шиємо в неділю, хай бог простить,— сказала тітка.— Перешиваємо з мого плаття ось їй,— кивнула на Варю.—Для племінниці, круглої сироти, не шкода. Ти це возчувствуй, Варю. Чого ж руки склала? Гостя посидить, балакати можна й шиючи. А я зараз піду навідаюсь до крамниці, вчора привезли такі гарні макарончики, люди брали, а я проґавила.
Варя слухняно стала кроїти матерію.
Ще під враженням Вариного голосу, який і досі, здавалось, переливався в кімнаті, Юля сказала:
— Я не знала, зовсім не знала, Варю, що ти так співаєш! У тебе ж такий голос... Ти просто — талант!
— Голосок у неї дуже приятний,— ствердила тітка.— Як заспіває, то аж за серце вхопить. А плаття пошити до пуття сама незугарна. Не туди руки стоять.
— Спішно потрібне нове плаття? — спитала Юля.
— Потрібне,— пробасила тітка.— Гарна людина трапляється. Чоловік з розумом. Хоч і молодий, а знає ціну копійці.
— Ідете заміж? — спитала Юля.— Ви вдова, чи як?
Тітка витріщила очі:
— Не я, а вона, Варя, збирається заміж. Їй плаття шиємо. Мені хомута на шию не треба. Був у мене колись чоловік, знаю! Пив без просипу та горшки бив. Я тепер, слава тобі господи, самостоятельна хазяйка: хочу — на базар, хочу — обід варю, хочу — до церкви. А схочу — ручки складу й так посиджу.
— Що ж,— посміхнулась Юля,— хай краще кругла сирота хомут надіває?
— Не всі ж такі, як мій був,— відказала тітка,— за гарним чоловіком жінка, як маківочка. Та й Варя — і красива, і роботяща.
— А як же школа? Тобі ж, Варю, через півроку атестат одержувати.
Варя мовчала, низько схилившись над шитвом, за неї відповідала тітка:
— Варя правильно розсудила: доки в людей на шиї сидіти? За школою побіжиш, хорошого чоловіка втеряєш. Хтозна, чи коли такого іншого знайдеш. І отой атестат, чи як там його, їй байдужий: заміж вийде — не атестат доглядатиме, а чоловічка та діточок. Правду ж кажу, Варю?
— Правду, — прошепотіла Варя.
Юлі хотілося вдарити по столу кулаком, зібгати матерію й пошпурити в куток. Але вона з підкресленим спокоєм промовила:
— Не зовсім правда, Варю. Або, вірніше, зовсім неправда.
Тітка метнула на гостю колючий погляд.
— Атож, тепер слова старих людей не в почоті. У пісні одне співається, а на ділі — друге.
— Дивлячись які слова,— стримано промовила Юля.
Тітка довго одягала пальто й човгала калошами. Взяла кошик і на порозі замість попрощатись протрубила:
— Роз-зумна-а дуж-же пішла тепер молодьож-ж!
Юля лишилася з Варею вдвох. Хвилину вони сиділи мовчки. Варя важко дихала і намагалась не дивитись на однокласницю.
"Чому вона так? — думала Жукова.— Що в неї зараз на серці? Вона розуміє, чого я прийшла, хвилюється".
Юля встала, підійшла до дівчини і злегка, обома долонями, повернула її обличчя до себе. На Юлю глянули з острахом і невимовленим благанням прекрасні сині очі.
Жаль і біль стиснули серце Жукової. Чого тобі страшно, хороша моя? Про що ти благаєш мене? Чи ти боїшся, що я грубим словом порушу твою радість, яку ти лелієш у грудях? Чи торкнуся відкритої рани?
— Зі мною розмовляв про тебе Юрій Юрійович, Варю,— тихо промовила. — Розказав усе про твоє... твоє горе.
— Горе? — перепитала Варя.
— Ну, звісно ж. Недовчитись, кинути школу — це велике нещастя. Коли твоя тітка говорила тут так гидко про атестат, у мене закипіло в грудях. Це ж не просто собі — атестат, папірець. Це ж путівка в життя. Як жити, куди йти без путівки? Лишиться одне — пічка, горшки, пелюшки.
— А любов? — Варя встала, і в зіницях у неї спалахнули вогники.
Жукова навмисне промовчала.
— А любов? — вдруге тихо повторила Варя.
— Ти його дуже любиш? — спитала Юля.
— Не знаю... Я ж тільки вперше... тільки вперше кохаю. Я б усе була біля нього. Він дуже ласкавий.— Вона посміхнулась.— Він каже такі хороші слова...
— Слова, Варю? А діла?
Лукашевич закліпала довгими віями:
— Які діла?
— Діла його теж хороші, питаю?
— Чому ви... ти питаєш про це? — знову з острахом глянула дівчина.— Я не розумію.
— Варю,— сказала тоді Юля,— я вірю, що ти закохалась у нього. Але він, він любить тебе?
— Любить! — з жаром вигукнула дівчина.— Він хороший до мене, слова в нього такі...
— Ну, гаразд. Але мені зовсім незрозуміло: чому ти хочеш кидати школу?
— Заміжнім же в школі не можна,— простодушно сказала Варя.— А він хоче, щоб зараз записатися і виїхати.
— А якщо ти не захочеш покинути школи?
— Тоді він покине мене,— зітхнула Варя.— Так і сказав: "Не мороч мені, каже, голови з школою. Або школа, або я. Вибирай, каже".
— Хороші слова! Ласкаві!
— Ти не смійся,— з докором глянула Варя.— А якщо він інакше не може? Знаєш, я читала, що любов усі пута рве. Любов нічого не визнає, нічого не бачить!
— Це ти читала дурниці, Варюшо. Мені не хочеться тебе ображати, тобі буде це тяжко почути, тільки скажу тобі одне: він тебе не любить! Ніяк, зовсім не любить!
Лукашевич так розгубилась, що не могла промовити й слова. Вона затулила обома руками обличчя й позадкувала від Юлі, як від страшної потвори. Наткнулася спиною на стінку і немов прикипіла до неї. І враз одірвала руки, глянула на Жукову гарячим, пронизливим поглядом і вся стала немов зовсім іншою Варею.