Віктор збагнув, чому мовчить Юля, він знав усе про її сім’ю.
— Нічого,— тихо промовив,— зрештою, він же повинен зрозуміти. А що, він і досі пиячить?
Вона довірливо поклала йому на плече руку.
— Тепер уже не так, як раніше. Видно, що він і сам з собою бореться. Але... от учора знову... Ну, як він з похмілля стоїть біля верстата? Уявляю: руки тремтять, погляд каламутний. Де вже тут виконувати норму! Є якісь "приятелі", що тягнуть його з собою пиячити. Сором за нього! Коли б ти знав, Вітю, як я намучилась!
Ніколи ще Юля не говорила Вікторові про свої сімейні справи, про батька. Хлопець знав про її сім’ю від інших. А зараз щирі й сумні слова Дівчини викликали в нього бажання допомогти їй, зробити так, щоб ніщо не затьмарювало її життя. Вперше сьогодні Віктор побачив її іншою — не Жукову, секретаря комітету, а Юлю, свою однокласницю, з її болем і простими проникливими словами.
Йому хотілося сказати Юлі, що з сьогоднішнього дня він буде її найкращим другом, але хіба досі вони не були друзями? "Треба не словами, а ділом допомогти їй,— подумав він. — Тільки як це зробити?"
Хлопця зворушила думка, що справді він може допомогти Юлі, може піти до її батька, поговорити з ним, може піти навіть на завод...
— Юлю, я часто уявляв... уявляв, що ми з тобою десь зустрілися вдвох... Як оце зараз.
Він почекав, чи нічого не відповість Юля. Але дівчина мовчала, і він продовжував далі:
— Мріяв, що скажу тобі якісь особливі, незвичайні слова... А ось сьогодні... А ось сьогодні... просто не знайду, що тобі сказати.
— Нічого й не треба говорити, Вітю.
— Чому? — злякався він і зазирнув їй в обличчя.
Вона усміхнулась і заспокійливо провела рукою по його щоці.
— Юлю, ти ж давно, давно вже мені подобаєшся,— гаряче зашепотів він, підбадьорений її усмішкою, світлом її очей, які бачив навіть у густій сутіні.— Ти помітила це? Я ховав свої почуття за жартами, а тільки й думав про те, що ось побачу тебе.
Юля ніжно погладила його високий лоб.
— Мені здається,— сказала вона,— ніби я знала, знала, що ти скажеш мені такі слова. От у мене зараз дивне почуття, наче тебе довго-довго не було. Наче я тебе скрізь шукала. І ось зараз ти повернувся до мене... Мені завжди хотілось бути з тобою. Але я не замислювалась... не знала, чому це так...
— А тепер знаєш?
— Знаю, Вітюсь.
Вона взяла його раптом за руки.
— Вітю, скажи мені... Мені здавалося, що Софа...
— Софа?
— Що ти не зовсім байдужий до неї.
Вона говорила несміливо, наче боялась почути прикру правду і водночас немов вибачалась, що питає про таку дурницю.
— Ой, що ти вигадуєш? Ніколи, ніколи вона мені не подобалась.
— Правда? — радісно вихопилось у неї.
— Правда, Юленько. Я навіть дивувався — що в ній знаходять хлопці?..
— Правда?
— Ну, ясно. Ти навіть не думай про це...
Враз Юля жахнулась:
— Ой Вікторе, що ми робимо? Про Лукашевич забули!
— Це краще, що ми трохи затримались,— Лукашевич встигне прийти додому.
Жукова похитала заперечливо головою:
— Думаю, що вона не додому поспішала.
На околиці парку довідались у зустрічної жінки, де саме вулиця Коцюбинського. Знайшли будинок № 9. За високим парканом темніло гілля дерев. На воротях біліла якась табличка. Віктор у темряві ледве розібрав: "Злі собаки".
На стукіт справді обізвався охриплий пес. Потім почулися кроки, і якась жінка відчинила хвіртку.
— Варя Лукашевич живе в мене,— басом сказала вона,— тільки її немає, ще не приходила з школи.
Жуковій хотілося зайти в дім, побачити обстановку, в якій живе Варя, але жінка не мала наміру запросити їх.
— А може, ми її підождемо? — спитала Юля.
— Ні, вона прийде пізно,— відрубала жінка.— Скажіть, що їй переказати і хто ви такі будете?
— Ми з її класу,— сказала Жукова.— А не знаєте, де вона тепер?
— Я в неї звіту не питаю,— пробасила жінка.— Знаю тільки, що як так забариться, то повертається пізно. Ви її не дочекаєтесь.
З цими словами вона пішла.
— Не дуже привітна тітка! — зітхнув Віктор.— Її б у самодіяльний хор, бас добрячий.
— Я так і думала, що вона поспішала не додому,— замислено сказала Юля про Лукашевич.
Але ніхто з них — ні Юля, ні Віктор — не жалкували, що витратили час на сьогоднішню мандрівку.
* * *
Вночі Ніна прокинулась.
За чорним вікном виє вітер. Гострий кігтик раз у раз шкрябає по шибці — то обережно і сумовито, то настирливо і тривожно.
Що йому треба?
В раптовій тиші між поривами бурі він шкребе жалібно, тоненько, навіть попискує, як миша. Напевне, це колючка акації. Голе дерево простягло з саду гілку і стукає ночами у вікно.
Ніна уявляє, яка холодна осіння ніч надворі, уявляє чорні стовбури дерев і знову натягає аж на голову пухнасту ковдру. Яке щастя лежати в таку ніч у затишній і теплій постелі! Дівчина хоче заснути, але під’їхала машина, світло фар майнуло по стіні. Трохи згодом цокнув ключ, і рипнули в передпокої двері.
Це приїхав з заводу батько. "Ах, бідний, бідний татусь! Як пізно він повертається додому!"
І вона починає думати про батька, про себе, про школу. Все-таки вона дуже щаслива. Ні, мало так сказати,— просто страшенно щаслива! Батька її знає вся країна, сама вона найкраща учениця, і не тільки в десятому класі, а й, мабуть, у всій школі. У неї чудові подруги: Юля Жукова, Марійка... Ну, звісно, вони вчаться гірше за Ніну, бо в неї здібності, гостра пам’ять, з нею ніхто не зрівняється. Вона таки страшенно щаслива! Саме так: страшенно щаслива!
І враз думка увірвалась. Колючка вже тут, у серці.
Щаслива? Ой, ні, в неї є своє болюче переживання.
Качан! Коротуха!
Просто огидно, огидно бути такою низенькою, натоптуватою. Ще хоч би на кілька сантиметрів вище!
Не треба думати про це. Не це ж головне. І Марійка так запевняє, і Юля. А може, й вони не щирі, може, в душі нишком жаліють. Так нестерпно, коли тебе хтось жаліє!
Ніна заплющує очі й намагається уявити себе школяркою з посередніми оцінками; батько її — простий токар, та ще й п’яниця, як от у Юлі.
Це було б страшно, просто страшно!
Хай що завгодно, нехай вона буде котигорошком у квадраті, аби тільки бути першою ученицею, щоб педагоги говорили про Ніну Коробейник, як про першого кандидата на золоту медаль! Ну, і, звісно, щоб бути дочкою відомого авіаконструктора...