Спершу він збирався йти до Клейтона пішки, але це означало би три години виснажливого переходу, і цілком могло би статися так, що він прийшов би якраз вчасно, аби дізнатися, що всі наявні місця вже зайняті. Хоча, якщо вірити плакатові, кількість місць необмежена, але так стверджують усі оголошення такого штибу. Карл усвідомив, що йому слід або негайно відмовитися від цієї затії, або їхати. Він перерахував гроші, без цієї поїздки їх вистачило би на вісім днів, він совав дрібні монетки взад-уперед на долоні. Якийсь пан, що спостерігав за ним, поплескав його по плечу і сказав: "Щасти Тобі в Клейтоні". Карл мовчки кивнув і рахував далі. Та вже скоро постановив їхати, відібрав необхідні для подорожі гроші й побіг до підземки.
Висівши в Клейтоні, він одразу почув галас багатьох сурм. То був безладний галас, сурми не були дібрані як слід, та й дули в них абияк. Та Карла це не зупинило, радше підтвердило, що Оклагамський театр — велике підприємство. Та коли вже він вийшов із будівлі станції і побачив перед собою увесь той заклад, тут-таки зрозумів, що все ще набагато більше, ніж він міг собі уявити, йому ніяк не вкладалося в голові, як підприємство тільки з метою набору персоналу може дозволити собі на таке марнотратство. Перед входом на іподром було зведено довгий низький подіюм, на якому сотні жінок, перебрані янголами, у білих шатах і з великими крильми на спині сурмили в довгі сурми, що виблискували на сонці. Однак вони не стояли безпосередньо на подіюмі, а кожна на окремому постаменті, яких не було видно, бо їх повністю накривали білі ангельські шати. Та позаяк ті постаменти були дуже високі, либонь, навіть до двох метрів заввишки, жіночі постаті виглядали просто-таки велетенськими, ось тільки їхні маленькі голови трохи псували враження величі, їхнє розпущене волосся також звисало якось закоротко і мало не сміховинно поміж тими великими крильми з кожного боку. Щоб уникнути одноманітности, використали постаменти найрізноманітнішої висоти, були там зовсім низенькі жіночки, не набагато вищі за природний зріст, та поряд із ними інші жінки ширяли в такій височині, що здавалося, їх може перевернути навіть найлегший подмух вітру. І всі ці жінки сурмили.
Слухачів було зовсім небагато Невеличкі, порівняно з тими великими постатями, перед подіюмом туди-сюди походжали із десятеро парубків, зазираючи догори на жінок. Вони показували один одному то одну, то другу, але не виявляли ні найменшого наміру заходити, щоби їх прийняли на роботу. Зі старших було видно лише одного-єдиного чоловіка, він стояв трохи осторонь. Він одразу привів із собою жінку і дитину у візочку. Жінка однією рукою тримала візочок, а другою спиралася на чоловікове плече. Вони хоч і чудувалися виставою, та все ж було помітно, які вони розчаровані. Мабуть, також розраховували влаштуватися на роботу, а це сурмління збивало їх із пантелику.
Карл перебував у такому самому становищі. Він підійшов до чоловіка, трохи послухав сурми, а тоді сказав: "Це ж тут місце, де приймають в Оклагомський театр?" "Мені теж так здається, — сказав чоловік, — але ми чекаємо тут уже цілу годину і не чуємо нічого, крім оцих сурм. Ніде не видно плаката, ніде глашатая, ніде нікого, хто міг би дати хоч якусь довідку". Карл сказав: "Може, вони чекають, аби зійшлося більше людей. Бо тут і справді їх дуже мало". "Може", — сказав чоловік, і вони знову замовкли. Та й важко було щось розчути в галасі тих сурм. Але тоді жінка шепнула щось на вухо чоловікові, він кивнув і одразу загукав до Карла: "А Ви не могли би піти на іподром і спитати, де приймають на роботу?" "Та міг би, — сказав Карл, — але для цього мені доведеться перейти через подіюм". "Хіба це так важко?" — спитала жінка. Для Карла шлях здавався їй легким, зате свого чоловіка вона посилати не хотіла. "Що ж, — сказав Карл, — піду". "Ви дуже люб'язний", — сказала жінка і потисла, як і її чоловік, Карлові руку. Позбігалися парубки, щоби зблизька подивитися, як Карл залазить на подіюм. Здавалося, жінки засурмили голосніше, вітаючи першого пошукувача. Проте ті, повз чий постамент Карл якраз проходив, навіть опускали сурми і нахилялися вбік, супроводжуючи його поглядами. На протилежному боці подіюму Карл побачив якогось чоловіка, що неспокійно походжав туди-сюди, вочевидь, тільки й чекаючи на людей, щоби відповісти на всі, які завгодно, питання. Карл уже зібрався підійти до нього, коли почув, як над головою хтось гукає його на ім'я. "Карле", — гукав один із янголів. Карл подивився вгору і від радісної несподіванки аж засміявся: то була Фанні. "Фанні!" — закричав він і помахав рукою на привітання. "Підійди сюди, — кричала Фанні, — не можеш же Ти просто мене проминути". І вона розгорнула шати, так що відслонився постамент і вузенькі східці, що на нього вели. "А сюди можна вилазити? " — запитав Карл. "А хто нам заборонить потиснути одне одному руку", — вигукнула Фанні, гнівно озирнувшись, чи не йде хто, бува, знову зі своїми заборонами. Та Карл уже біг східцями догори. "Поволі, — закричала Фанні, — а то впаде і постамент, і ми разом із ним". Але якось минулося, Карл щасливо дістався останнього східця. "Ти тільки поглянь, — сказала Фанні, коли вони привіталися, — поглянь тільки, яка мені випала робота". "Дуже гарно", — сказав Карл, роззираючись. Усі жінки поблизу вже помітили Карла і тепер хихотіли. "Ти чи не найвища", — сказав Карл, випростовуючи руку, аби виміряти висоту інших. "Я Тебе відразу помітила, — сказала Фанні, — щойно Ти вийшов зі станції, та я тут, на жаль, в останньому ряду, мене не видно, а погукати я теж не могла. Правда, я особливо гучно сурмила, але Ти не впізнав мене". "Та ви всі так кепсько сурмите, — а дозволь-но мені разок". "О, прошу, — сказала Фанні, простягаючи йому сурму, — тільки ж дивись, не зіпсуй хору, а то мене звільнять". Карл подув, він гадав, що то якась неоковирно склепана сурма, призначена тільки на те, аби зчиняти галас, та вона виявилася інструментом, здатним виконати майже всі тонкощі. Якщо й усі інструменти такі, то тут їх використовували далеко не за призначенням. Карл засурмив, не зважаючи на галас інших, на повні груди пісеньку, яку колись почув у якійсь кор-чемці. Він радий був зустріти давню знайому, радий із тієї переваги над іншими, що може тут посурмити собі, радий із можливости незабаром одержати хороше місце. Чимало жінок перестали сурмити і прислухалися; коли він раптом перестав, грали ледве що половина сурм, лише поступово відновився повний галас. "Та Ти просто-таки митець, — сказала Фанні, коли Карл знову простягнув їй сурму. — Хай візьмуть Тебе сурмачем". "Хіба чоловіків теж беруть?" — спитав Карл. "Так, — сказала Фанні, — ми сурмимо дві години. А тоді нас заступають чоловіки, перебрані за чортів. Половина сурмить, половина барабанить. Дуже гарно, як і взагалі все це облаштовано. Хіба ж не прекрасне наше вбрання? А крила?" І вона оглянула свою постать. "Гадаєш, — запитав Карл, — і мені ще перепаде місце?" "Неодмінно, — сказала Фанні, — адже це найбільший театр у світі. Як гарно склалося, що ми знову будемо разом. Це, щоправда, залежить від того, яке саме місце Тобі дістанеться. Цілком можливо, якщо навіть ми обоє тут працюватимемо, все одно не будемо бачитися". "Невже все разом аж таке велике?" — спитав Карл. "Це найбільший театр у світі, — знову сказала Фанні, — сама я його ще не бачила, але декотрі дівчата, які вже були в Оклагамі, кажуть, що він майже безмежний". "Але чомусь так мало людей зголошується", — сказав Карл, показуючи на парубків і невеличку родину. "Що правда, то правда, — сказала Фанні. — Май, однак, на увазі, що ми набираємо людей у всіх містах, що наша вербувальна трупа постійно в дорозі, а таких труп іще багато". "А хіба театр іще не відкрився?" — спитав Карл. "Іще й як відкрився, — сказала Фанні, — це старий театр, проте його постійно розширюють". "Дивуюся, — сказав Карл, — що більше людей за ним не побивається". "Так, — сказала Фанні, — це дивно". "Можливо, — сказав Карл, — увесь цей надмір янголів і чортів більше відлякує, ніж вабить". "Хтозна, — сказала Фанні. — Цілком можливо. Скажи нашому керівникові, може, це йому стане в пригоді". "А де він?" — спитав Карл. "На іподромі, — сказала Фанні, — на суддівській трибуні". "І це мене дивує, — сказав Карл, — чому набір відбувається на іподромі?" "Так, — сказала Фанні, — ми скрізь налаштовані на найбільший наплив. А на іподромі багато місця. І в усіх містах, де грають на перегонах, влаштовано приймальні канцелярії. Кажуть, таких канцелярій чи й не двісті". "А хіба, — вигукнув Карл, — в Оклагамського театру аж такі прибутки, щоби утримувати такі великі вербувальні трупи?" "А що нам до цього? — сказала Фанні. Та тепер, Карле, йди, аби Ти нічого не пропустив, та й мені треба сурмити. Спробуй будь-що дістати посаду в цій трупі, й відразу приходь мені сповістити. Пам'ятай, я з великим неспокоєм чекатиму на звістку". Вона потиснула йому руку, закликала бути обережним, коли він сходитиме вниз, знову приклала до уст сурму, але подула в неї не раніше, як пересвідчилася, що Карл щасливо зійшов на землю. Карл повкладав шати на сходах, як вони лежали перед тим, Фанні кивком голови подякувала, Карл рушив, і так, і сяк обмірковуючи щойно почуте, до чоловіка, який уже побачив Карла нагорі у Фанні й наблизився до постаменту, чекаючи на нього.