Одного ранку панна Жільнорман-старша повернулась до своєї кімнати вельми збуджена, хоч і була досить спокійної вдачі. Маріус знову звернувся до діда, щоб той дозволив йому здійснити невелику подорож, додавши, що хоче виїхати цього ж таки вечора. "Їдь!" — сказав Жільнорман і кинув убік, промовисто піднявши брови: "Приохотився пропадати ночами". Панна Жільнорман була страшенно заінтригована: "Це вже занадто! — пробурмотіла вона. — Але куди він усе-таки їздить?" Їй увижалася любовна пригода, якась таємниця, і вона була не проти стромити туди свого довгого носа.
Щоб погамувати цікавість, яка неабияк доймала її, стара панна заходилася вишивати на бавовняній тканині один із тих візерунків, властивих добі Імперії та Реставрації, де так багато кабріолетних коліс. Вона вже просиділа за цією роботою кілька годин, коли раптом двері відчинилися. Панна Жільнорман підняла ніс. Перед нею стояв лейтенант Теодюль і по-військовому віддавав їй честь. Вона радісно скрикнула. Навіть будучи старою, цнотливою і побожною, навіть будучи тіткою, приємно бачити у себе в кімнаті красеня-улана.
— Це ти, Теодюлю! — вигукнула вона.
— Проїздом, тітонько.
— Поцілуй же мене.
— З радістю! — сказав Теодюль.
І він поцілував її. Тітка Жільнорман підійшла до свого секретера й відкрила його.
— Ти пробудеш у нас бодай тиждень?
— Сьогодні ввечері від’їжджаю, тітонько.
— Залишся, любий Теодюлю, прошу тебе.
— Я б із радістю, тітонько, але наказ є наказ. Нас переводять до іншого гарнізону, з Мелена в Гайон. Ми їдемо через Париж, і я сказав собі: піду провідаю любу тітоньку.
— Ось тобі за твій клопіт.
І вона поклала йому в руку десять луїдорів.
— Ви хотіли сказати — за мою втіху, тітонько.
Теодюль поцілував її вдруге, і стара панна спізнала невимовно приємне відчуття, коли галуни мундира злегка дряпнули їй шию.
— Ти їдеш верхи зі своїм полком? — запитала вона.
— Ні, тітонько. Я хотів неодмінно побачитися з вами і дістав особливий дозвіл. Денщик веде в ескадроні мого коня, а я їду диліжансом. До речі, я хочу запитати у вас про одну річ.
— Що саме?
— Мій кузен Маріус Понмерсі теж кудись їде?
— Звідки тобі відомо? — спитала тітка, загорівшись цікавістю.
— Приїхавши до Парижа, я пішов у контору диліжансів, щоб залишити за собою місце в кареті.
– І що?
— Один пасажир уже був там переді мною і замовив місце на імперіалі. Я бачив у списку його прізвище та ім’я.
– І хто ж це такий?
— Маріус Понмерсі.
— От поганець! — вигукнула тітка. — Твій кузен не такий слухняний хлопець, як ти. Он що вигадав — провести ніч у диліжансі!
— Як і я.
— Ти по службі. А він із розбещеності.
— Гультяй! — сказав Теодюль.
Тут із панною Жільнорман сталося справжнє диво, у неї виникла думка. Якби вона була чоловіком, то ляснула б себе по лобі.
— Тобі відомо, що кузен не знає тебе? — спитала вона.
— Відомо. Я не раз його бачив. Але він мене просто не помічав.
— Отже, ви поїдете разом?
— Він на імперіалі, а я в кареті.
— Куди прямує диліжанс?
— В Анделі.
— То це туди зібрався Маріус?
— Він може вийти й раніше. Я, наприклад, зійду у Верноні — взяти пошту на Гайон. А куди їде Маріус, мені не відомо.
— Послухай-но, Теодюлю…
— Я слухаю, тітонько.
— Ти знаєш, Маріус віднедавна кудись пропадає.
— Хе-хе!
— Він часто не ночує вдома.
— Ого-го!
— Ми хотіли б довідатися, що під цим криється.
— Якесь дівчисько! — з виглядом знавця відповів Теодюль.
— А хто ж іще! — вигукнула тітка, яку остаточно переконало те, що Теодюль дослівно повторив припущення старого Жільнормана. І вона провадила: — Зроби нам послугу. Постеж трохи за Маріусом. Він не знає тебе, й тобі це буде неважко. Спробуй побачити те дівчисько. Ти нам про все напишеш. Це розважить твого діда.
Теодюль не мав особливої охоти виконувати роль шпига, але був розчулений десятьма луїдорами і сподівався одержати ще. Отож він сказав:
— Я до ваших послуг, люба тітонько.
Панна Жільнорман розцілувала небожа.
— Ти, Теодюлю, такого не вчинив би. Ти скоряєшся дисципліні, ти людина честі й обов’язку, і ти ніколи не покинув би своєї родини, щоб бігати за якоюсь дівкою.
Улан скорчив задоволену гримасу, мов розбійник Картуш, якого похвалили за чесність.
Того ж таки вечора Маріус піднявся на диліжанс, не здогадуючись, що за ним стежать. А шпиг насамперед потурбувався міцно заснути. Невсипущий Аргус[36] хропів усю ніч.
Удосвіта кондуктор диліжанса вигукнув: "Вернон! Хто до Вернона — виходьте!" — і лейтенант Теодюль прокинувся.
— Чудово, — пробурмотів він, іще напівсонний. — Мені якраз сюди.
Помалу в голові йому прояснилось, і він згадав про тітку, про десять луїдорів і про те, що йому доручено простежити за Маріусом. На думку про все це він тільки засміявся.
"Мабуть, він давно зійшов, — подумав Теодюль, застібаючи ґудзики мундира. — Він міг вийти в Пуасі, в Трієлі, в Мелані, в Манті, в Рольбуазі. Спробуй наздожени його, люба тітонько. Що я в біса напишу тій старушенції?"
У цю мить за вікном карети промайнули чорні штани — хтось спускався з імперіалу.
"Невже Маріус?" — здивувався лейтенант.
То був справді Маріус.
Селянська дівчинка, що сновигала між коней та візників на каретній зупинці, пропонувала пасажирам квіти. "Купіть квіти своїм дамам!" — вигукувала вона.
Маріус підійшов до дівчинки й узяв у неї найгарніший букет.
"Ну й чортівня, — подумав Теодюль, стрибаючи з підніжки диліжанса. — Кому ж він понесе ці квіти? Мабуть, то з біса гарна дівчина, коли їй дарують такий чудовий букет. Я хочу її побачити".
І Теодюль пішов за Маріусом, не так за дорученням, як підштовхуваний цікавістю.
Маріус не звернув найменшої уваги на Теодюля. З диліжанса виходили елегантні дами — він навіть не подивився на них. Здавалося, він нічого навколо себе не бачив.
"Він закоханий", — подумав Теодюль.
Маріус попрямував до церкви.
"Чудово! — сказав собі Теодюль. — Побачення, приправлене службою Божою, — це ж краса!"
Але Маріус не зайшов у церкву, а обминув її і зник за абсидою.
"Отже, побачення не в церкві, а біля церкви, — сказав собі Теодюль. — Ану подивлюся на дівчинку".
І він навшпиньки обійшов той виступ храму, за яким зник Маріус.
Там він завмер від подиву.
Затуливши обличчя долонями, Маріус стояв навколішки біля могили. Букет він обірвав і обсипав пелюстками надгробок. На чорному дерев’яному хресті білими літерами було написано: "ПОЛКОВНИК БАРОН ПОНМЕРСІ". Маріус плакав.