Та хоч який покинутий був цей хлопець, раз на два або три місяці він казав: "Піду-но я провідаю матусю". У таких випадках повз цирк і повз Сен-Мартенську браму він спускався на набережну, переходив через мости, добирався до передмістя, проминав лікарню Сальпетрієр і приходив — куди? До вже знайомої нам халабуди Горбо, будинку під номером 50–52.
О тій порі халабуда Горбо, зазвичай порожня й прикрашена оголошенням: "Здаються в найми кімнати", як рідкісний виняток, була заселена кількома вбогими постояльцями, котрі, як то завжди буває в Парижі, не підтримували між собою ніяких взаємин.
"Головна мешканка" часів Жана Вальжана померла, і її заступила інша, така самісінька. Цю стару звали пані Бюргон, і в її житті не було нічого вартого уваги, крім династії трьох папуг, що по черзі панували над її душею.
Найубогішими мешканцями халупи була родина з чотирьох людей: батька, матері й двох дівчат-підлітків. Усі четверо жили в жалюгідній, схожій на горище кімнаті.
Винаймаючи помешкання, батько цієї родини назвався Жондретом. Через якийсь час після свого переїзду, схожого, за влучним виразом головної мешканки, на "вселення порожнього місця", той Жондрет сказав старій, котра, як і її попередниця, водночас виконувала обов’язки воротарки й підмітала сходи: "Матусю, як вас там звуть, коли раптом запитають поляка або італійця, або, може, навіть іспанця — то це буду я".
Жондрети якраз і були родиною веселого босоногого хлопця. Він приходив до них і бачив злидні, бачив смуток і, що найгірше, не зустрічав жодної усмішки. Коли він приходив, його запитували: "Ти звідки?" — "З вулиці". Коли він ішов, його запитували: "Ти куди?" — "На вулицю". Мати казала йому: "Чого ти сюди приходиш?"
Той, позбавлений любові, хлопець ріс, як бліда травичка, що пробивається в льоху. Він не страждав через це й нікому не дорікав. Він, власне, й не знав, якими повинні бути батько й мати.
А втім, мати любила його сестер.
Ми забули сказати, що на бульварі Тамплієрів цього хлопця звали малим Гаврошем. Чому назвали його Гаврошем? Мабуть, із тієї самої причини, з якої його батько назвався Жондретом.
Кімната, в якій мешкали Жондрети, була в самому кінці коридора. Суміжну з нею комірчину займав один бідний юнак на ім’я Маріус.
Розповімо, хто був цей Маріус.
Книга друга
Величний буржуа
На вулицях Нормандській, Бушера і Сентонж досі живуть кілька старих людей, які пам’ятають такого собі пана Жільнормана. Вони згадують про нього з приємністю. То був старий особливого гатунку, людина іншої епохи, завершений і трохи пихатий буржуа вісімнадцятого сторіччя. Він часто повторював: "От якби я не розорився…" Бо в нього лишилося не більш як п’ятнадцять тисяч ліврів[28] річного прибутку. У 1831 році йому вже минуло дев’яносто, але він ходив випростаний, розмовляв гучним голосом, мав добрий зір, випивав, любив смачно поїсти, міцно спав і навіть хропів. Він зберіг усі свої тридцять два зуби. Окуляри він надівав, тільки коли читав. Як бачимо, пан Жільнорман не належав до тієї хирлявої породи вісімдесятирічних, котрі, як Вольтер, помирають протягом усього життя. То не було довголіття тріснутого горщика — цей старий веселун завжди почував себе пречудово. Він був недбалий у манерах, моторний, легко дратувався. Він здіймав бучу з усякого приводу, а часто й без приводу. Коли йому суперечили, він підносив свого ціпка і лупцював людей, як це робили у "великому сторіччі[29]". Він мав дочку п’ятдесяти з лишком років, яку нещадно бив у гніві й був би радий відшмагати. Йому досі здавалося, що їй вісім років.
Жив він у кварталі Маре, на вулиці Сестер Голгофи, у домі номер шість, який належав йому. Він займав просторі апартаменти на другому поверсі, обвішані від підлоги до стелі великими килимами виробництва Гобеленової і Бовеської мануфактур, де були зображені сцени пастушого життя; ці самі сюжети повторювались у зменшеному розмірі на оббивці крісел. Жільнорманове ліжко було сховане за широкою ширмою з дев’яти стулок, покритою коромандельським лаком. Довгі й пишні штори спадали на вікна прегарними складками. Ці вікна виходили в сад, куди вели наріжні засклені двері та сходи, якими весело збігав угору й униз старий господар дому. Крім бібліотеки, суміжної з його спальнею, він мав іще будуар, яким дуже пишався, — галантний, куточок, оббитий чудовими солом’яними шпалерами, виготовленими на каторзі в часи Людовика Чотирнадцятого за наказом пана де Вівонна, що замовив їх для своєї коханки. Жільнорман успадкував ті шпалери від тітки по матері, сердитої старої дами, яка дожила до ста років. Сам він пережив двох дружин. Коли йому хотілося, він умів бути веселим і ласкавим. Жільнорман розумівся на живопису. В його кімнаті висів невідомо чий портрет роботи Йорданса, виконаний начебто в недбалій манері, широкими мазками пензля, але виписаний до найдрібніших деталей. Жільнорманів костюм не був ні костюмом доби Людовика П’ятнадцятого, ні навіть Людовика Шістнадцятого. У такому вбранні красувалися чепуруни часів Директорії. Пан Жільнорман аж до тієї пори вважав себе молодим і стежив за модою. Він носив фрак із тонкого сукна з довгими фалдами, широкими лацканами і великими сталевими ґудзиками, короткі штани і черевики з пряжками. Він любив засовувати руки в кишені камізельки. Він казав авторитетним тоном: "Французька революція — справа рук ледарів і волоцюг". Жільнорман боготворив Бурбонів і з жахом згадував про 1789 рік. Він без кінця розповідав про те, як йому пощастило врятуватися в роки терору і скільки розважливості та сили духу довелось йому виявити, щоб уберегти голову від гільйотини. Коли якийсь молодик наважувався при ньому вихваляти республіку, він робився синій і дратувався до нестями. Старий Жільнорман не раз казав, що збирається дожити до ста років.
Він тримав одного служника й одну служницю. Наймаючи когось у слуги, Жільнорман охрещував його заново. Чоловіків він називав іменами провінцій, з яких вони були родом: Нім, Контуа, Пуатевен, Пікар. Останній його служник, немічний товстун років п’ятдесяти п’яти, був родом із Байонни, й тому Жільнорман охрестив його Баском. Щодо служниць, то всі у нього називались "Ніколеттами" (навіть Манон, про яку мова згодом). Одного разу до нього прийшла найматися знаменита кухарка, відома своїм високим мистецтвом приготування страв. "Скільки ви хочете отримувати в місяць платні?" — спитав Жільнорман. — "Тридцять франків". — "А як вас звуть?" — "Олімпія". — "Ти отримуватимеш у мене п’ятдесят франків, і тебе зватимуть Ніколеттою".