Тільки-но Тенардьє вийшов, Маріус кинувся в сад, де досі прогулювалася Козетта.
— Козетто! Козетто! Їдьмо зараз же! Баску, знайдіть фіакр! О Господи! Це ж він урятував мені життя! Не гаймо жодної хвилини!
Козетта подумала, що він збожеволів, але скорилася.
Маріус задихався і притискав руку до грудей, щоб стримати серцебиття. Він ходив туди-сюди сягнистими кроками, він обіймав Козетту.
— О, Козетто! Який же я негідник! — повторював він.
У Маріуса паморочилась голова. Він починав бачити в Жані Вальжані людину високої й трагічної душі. Каторжник перетворився на Христа. Маріус був засліплений цим чудесним перевтіленням.
Через мить фіакр уже стояв біля воріт.
Маріус допоміг сісти в екіпаж Козетті й швидко сів сам.
— Скоріше! — крикнув він візникові. — Вулиця Озброєної людини, номер сім!
Фіакр покотив.
— О, яке щастя! — вигукнула Козетта. — Вулиця Озброєної людини! Я не наважувалася казати тобі про неї. Ми їдемо до добродія Жана.
— До твого батька, Козетто! Він тепер більше, ніж будь-коли, твій батько. Я про все здогадуюся. Ти тоді так і не отримала листа, якого я надіслав із Гаврошем. Той лист потрапив йому до рук. Козетто, він прийшов на барикаду, щоб урятувати мене. А мимохідь урятував від смерті й Жавера. Це його покликання — бути для всіх янголом-охоронцем. Він витяг мене з безодні й віддав тобі. Він ніс мене на спині по тій жахливій клоаці. Яке ж я невдячне страховище! Він був твоїм провидінням, Козетто, а потім став і моїм. Уяви собі, там була жахлива трясовина, він сто разів міг утопитися в ній. Потонути в грязюці! А він переніс мене через неї. Ми тепер заберемо його до себе, хоче він цього чи не хоче, він ніколи вже не розлучиться з нами. Аби тільки застати його вдома! Я молитимуся на нього до кінця своїх днів. Авжеж, Козетто, так воно й було. Мого листа Гаврош передав йому. Тепер усе з’ясувалося. Ти зрозуміла?
Козетта не зрозуміла жодного слова.
— Ти маєш рацію, — сказала вона.
Екіпаж котив уперед.
4. Ніч, за якою займається світанок
Почувши стук у двері, Жан Вальжан обернувся.
— Увійдіть, — сказав він слабким голосом.
Двері відчинилися. Увійшли Козетта й Маріус. Козетта кинулась у кімнату. Маріус став на порозі, прихилившись до одвірка.
— Козетто! — промовив Жан Вальжан і, випроставшись у кріслі, простяг їй назустріч тремтячі руки, розгублений, смертельно блідий, з безмежною радістю в погляді.
Козетта, задихаючись від хвилювання, впала йому на груди.
— Тату! — вигукнула вона.
Жан Вальжан, глибоко зворушений, белькотів:
— Козетта! Вона! Це ви, баронесо! Це ти! О Господи! — І відчувши Козеттині обійми, закричав: — Ти прийшла! Ти тут! Значить, ти прощаєш мене!
Маріус, опустивши повіки, щоб стримати сльози, ступив крок уперед і прошепотів крізь зсудомлені від здушених ридань губи:
— Батьку мій!
— Ви теж прощаєте мене! — сказав Жан Вальжан. Маріус не здобувся на слово, і Жан Вальжан додав: — Дякую.
Козетта зірвала із себе шаль і кинула капелюшок на ліжко.
— Це мені заважає, — сказала вона.
І, вмостившися старому на коліна, ніжно відгорнула сиве волосся й поцілувала його в чоло.
Жан Вальжан, геть розгублений, не чинив опору…
Розуміючи лиш дуже невиразно, що відбувається, Козетта посилила свої ласки, мовби бажаючи спокутувати Маріусову провину.
Жан Вальжан шепотів:
— Який я був дурний! Я думав, що вже не побачу її. У ту мить, коли ви входили, я казав собі: "Всьому кінець. Ось її платтячко, а я, нещасний, ніколи більш не побачу Козетти". Ну хіба не йолоп! До чого ж люди сліпі! Вони забувають про милосердя Боже. А милосердний Господь каже: "Ти думаєш, усі тебе покинули, бідолахо? Ні, ні, так не годиться. Ось пошлю я тобі янгола-розрадника". І янгол з’являється, і бідолаха впізнає свою маленьку Козетту. Ох, який я був нещасливий!
На мить йому відібрало мову, потім він знову заговорив:
— Мені справді треба було бачити Козетту, хоч вряди-годи. Але я відчував, що я зайвий, і переконував себе: ти там не потрібен, лишайся у своєму закутні, ти не маєш права набридати їм вічно. Слава Богу, я знову бачу Козетту. Пане Понмерсі, дозвольте я казатиму їй "ти". Це вже ненадовго.
А Козетта дорікала йому:
— Як погано з вашого боку, що ви нас покинули! Де ви пропадали? Я посилала Ніколетту, і їй щоразу казали: "Він кудись поїхав". Ви давно повернулися? Чому нас не повідомили? А знаєте, ви дуже змінилися. Як вам не соромно, тату? Ви хворіли, а ми й не знали. Маріусе, помацай, яка в нього холодна рука!
— То ви прощаєте мене, пане Понмерсі? — повторив Жан Вальжан.
Тут усі почуття, які переповнювали Маріусове серце, вихопилися назовні, й він вигукнув:
— Козетто, ти чуєш? Він просить пробачення! А ти знаєш, чим він завинив переді мною? Урятував мене від смерті. І навіть більше. Він подарував мені тебе. А врятувавши мене й подарувавши мені тебе, Козетто, він приніс себе в жертву. І мені, невдячному, і мені, безжальному, і мені, глибоко перед ним винному, він тепер каже: "Дякую". Якби все життя я простояв навколішки перед цим чоловіком — і то було б мало! Він усе пройшов заради мене, заради тебе, Козетто, — і вогненне пекло барикади, і смердючі підземелля клоаки! Він наш янгол-охоронець, Козетто!
— Тихше! Тихше! — прошепотів Жан Вальжан. — Навіщо говорити про це?
— Чому ви нічого мені не сказали? — вигукнув Маріус із гнівом, у якому звучали ноти глибокої пошани. — Ви рятуєте людям життя і приховуєте це від них! Більше того: під приводом відвертості ви зводите на себе жахливий наклеп.
— Я сказав правду, — відповів Жан Вальжан.
— Ні, — заперечив Маріус. — Правда — це вся правда, а всієї правди ви не сказали. Ви були Мадленом — чому про це не сказали? Ви врятували Жавера — чому не сказали? Я завдячую вам життям — чому не сказали?
— Бо я вважав, що ви маєте слушність. Мені треба було піти. Якби ви довідалися про ту історію з клоакою, ви змусили б мене залишитися з вами. Це було б незручно для всіх — отже, я мусив мовчати.
— Що незручно? Кому незручно! — обурився Маріус. — Невже ви гадаєте, що залишитесь тут? Ми заберемо вас звідси. О Боже! Подумати тільки — адже я довідався про все випадково! Ми заберемо вас із собою. Ви — наш батько, і ви не залишитеся в цій жахливій норі жодного дня. І не думайте, що завтра ви будете тут.