— Оце так книжка! — вигукнув Жільнорман. — Цей бісів шибеник Маріус спіймав на дереві мрій пташку-мільйонерку. От і вірте байкам про некорисливе кохання молодих людей!
— П’ятсот вісімдесят чотири тисячі франків! — пробурмотіла тітка Жільнорман. — Майже всі шістсот тисяч!
Що ж до Маріуса й Козетти, то вони саме дивились одне на одного і навряд чи й звернули увагу на таку дрібницю.
4. Краще ховати гроші в лісі, ніж класти в банк
Читач, безперечно, здогадався, що, втікши після суду над Шанматьє, Жан Вальжан дістався до Парижа й устиг забрати в банку Лаффіта гроші, нажиті ним під прізвищем Мадлена в Монтреї-Приморському. Боячись бути схопленим, — а його й справді згодом заарештували — він закопав їх у Монфермейському лісі, на так званій галявині Бларю. Вся сума — шістсот тридцять тисяч франків у банкових білетах — легко вмістилась у шкатулку, а щоб уберегти шкатулку від вогкості, він поставив її в дубову скриньку, куди насипав тирси. В ту ж таки скриньку він поклав і свій інший скарб — свічники єпископа. Читач пам’ятає, що він узяв їх, коли втікав із Монтрея-Приморського. Чоловік, якого помітив увечері Довбня, був Жан Вальжан. Згодом, коли Жанові Вальжану були потрібні гроші, він вирушав по них на галявину Бларю. Цим пояснюються його від’їзди, про які ми згадували. У нього там зберігався заступ у відомій тільки йому схованці, в кущах вересу. Побачивши, що Маріус одужує, і знаючи, що гроші можуть скоро знадобитися, він вирішив їх забрати; його й побачив у лісі Довбня, але цього разу вранці, а не ввечері. Довбні дістався у спадок заступ.
Повна сума складала п’ятсот вісімдесят чотири тисячі п’ятсот франків. П’ятсот франків Жан Вальжан залишив для себе. "Там видно буде", — подумав він.
Різниця між цією сумою і шістьмастами тридцятьма тисячами, взятими в Лаффіта, пояснювалася витратами за десять років, з 1823 по 1833.
Жан Вальжан поставив обидва срібні свічники на камін, де вони заблищали на превелику радість Туссен.
Втім, Жан Вальжан знав, що навіки позбувся загрози з боку Жавера. Хтось при ньому розповів, — і він знайшов цьому підтвердження в газеті "Монітер", — що поліційного наглядача Жавера знайшли утопленим під плотом праль, між мостом Міняйлів та Новим мостом, і що записка, яку залишив цей чоловік, доти бездоганний і високо цінований начальством службовець, дає підстави запідозрити самогубство у нападі раптового божевілля. "А й справді, — подумав Жан Вальжан. — Якщо він відпустив мене на волю, то, либонь, був уже несповна розуму".
5. Два старі, кожен по-своєму, роблять усе, щоб Козетта була щаслива
Усе було приготовлено до весілля. За порадою лікаря, до якого звернулися, воно могло відбутися в лютому. Стояв грудень. Минуло кілька чудових тижнів нічим не затьмареного щастя.
Дід був чи не найщасливіший з усіх. Він по чверть години не відводив погляду від Козетти.
— Красунечка! — вигукував він. — І така лагідна, така добра! Найчарівніша дівчина з усіх, які мені стрічалися в житті!
Козетта й Маріус з могили потрапили просто в рай.
— Ти що-небудь розумієш? — запитував Маріус.
— Ні, — відповідала Козетта, — але мені здається, що сам Господь дивиться на нас із високості.
Жан Вальжан усе зробив, усе залагодив, усунув усі перешкоди. Він квапився назустріч щастю Козетти з не меншим нетерпінням і, здавалося, з не меншою радістю, ніж сама Козетта.
Бувши колись мером, Жан Вальжан зумів вирішити одне дражливе питання, таємниця якого була відома тільки йому, — питання про походження Козетти. Сказати правду — а чи не завадить це шлюбові? Жан Вальжан звільнив Козетту від труднощів. Він вигадав для неї рідню з покійників — найкращий спосіб уникнути непорозумінь. Мовляв, з усієї родини залишилась одна Козетта. Вона доводиться дочкою не йому, а іншому Фошлеванові. Брати Фошлевани працювали садівниками в монастирі Малий Пікпюс. Добрі черниці, мало схильні цікавитися питаннями батьківства, ніколи до пуття не знали, котрому з двох Фошлеванів доводилася дочкою мала Козетта, й охоче підтвердили все, що від них вимагалося. Склали нотаріальний акт, і Козетта законно стала йменуватися панною Єфразі Фошлеван. Вона була оголошена круглою сиротою. Жан Вальжан улаштував так, що став називатися опікуном Козетти, а Жільнорман — її другим опікуном.
Щодо п’ятисот вісімдесяти чотирьох тисяч франків, то їх нібито відписала Козетті по заповіту особа, яка захотіла лишитися невідомою. Гроші мали бути вручені по досягненні повноліття або при вступі в шлюб.
Козетта довідалася, що вона не рідна дочка старому, якого так довго називала батьком. В інший час це відкриття її глибоко засмутило б, але навколо було стільки радості, що воно лиш ненадовго, швидкоплинною хмаркою торкнулось її душі. Вона мала тепер Маріуса. Приходить молодий, і старого забувають — таке життя.
Крім того, Козетта змалку звикла, що її оточують таємниці, й, по суті, завжди була готова до несподіванок.
Одначе вона й далі називала Жана Вальжана батьком.
Козетта була в захваті від старого Жільнормана. Поки Жан Вальжан створював для Козетти міцне суспільне становище й намагався юридично закріпити за нею п’ятсот вісімдесят чотири тисячі франків, Жільнорман клопотався про її весільне вбрання. Він подарував Козетті сукню з бельгійського гіпюру, що належала його бабусі.
— Моди повертаються, — казав він, — і на старості бачу, що дівчата вдягаються так само, як одягалися старі жінки за мого дитинства.
Він спустошував статечні пузаті комоди, покриті коромандельським лаком, що їх не відчиняли багато років. Із гуркотом висував шухляди, наповнені сукнями всіх його дружин, коханок та бабусь. Китайський шовк, камка, кольорові муари, сукні з важкого мерехтливого турського шовку, індійські хустинки, гаптовані золотом, що не тьмяніє від прання, генуезькі та алансонські мережива, старовинні золоті прикраси, бонбоньєрки зі слонової кості, оздоблені вишуканими барельєфами батальних сцен, — усім цим він щедро обдаровував Козетту. Безтямно закохана в Маріуса, розчулена увагою старого Жільнормана, Козетта мріяла про безмежне щастя посеред оксамиту й атласу. Душа її підносилась у небеса на крилах із найтонших мережив.