Маріус покрив Козеттиного листа поцілунками. То вона кохає його! На мить у нього промайнула думка, що тепер умирати йому не треба. Але потім він сказав собі: "Вона від’їжджає. Батько відвезе її до Англії, а мій дід не хоче, щоб я одружився з нею. Нічого не змінилося в моїй безталанній долі".
Тоді він подумав, що повинен виконати два обов’язки: повідомити Козетту про свою смерть, передавши їй останнє "прощай", і врятувати від неминучої загибелі бідолашного хлопця, Епоніниного брата й сина Тенардьє.
Маріус мав при собі той самий зошит у шкіряній палітурці, куди записав для Козетти стільки думок про кохання. Він вирвав звідти аркуш і накидав на ньому олівцем кілька рядків:
"Наше одруження неможливе. Я просив дозволу в свого діда — він мені відмовив. Я не маю засобів до життя, ти — також. Я прийшов і вже не застав тебе. Я дав слово, і тепер я його додержу. Я помираю. Я кохаю тебе. Коли ти читатимеш ці рядки, моя душа вже буде біля тебе і всміхнеться тобі".
Потім Маріус склав аркуш учетверо й надписав адресу:
"Панні Козетті Фошлеван, у пана Фошлевана, вулиця Озброєної людини, № 7".
Він на мить замислився, знову розкрив зошит і написав на першій сторінці такі рядки:
"Мене звати Маріус Понмерсі. Прошу доставити мій труп моєму дідові, пану Жільнорманові, на вулицю Сестер Голгофи, будинок № 6, у Маре".
Знову поклавши зошит-записник у кишеню сурдута, Маріус покликав Гавроша. На його голос хлопчик прибіг миттю.
— Хочеш зробити дещо для мене?
— Усе що завгодно, — сказав Гаврош. — Без вас мені вже був би капець.
— Візьми цього листа. Негайно покинь барикаду (Гаврош, занепокоєний, пошкрябав за вухом) і завтра вранці передаси його за адресою панні Козетті, в пана Фошлевана на вулиці Озброєної людини, будинок номер сім.
— Ну гаразд… Але ж на той час барикаду можуть узяти штурмом, а мене тут не буде, — відповів маленький герой.
— Барикаду, очевидно, атакують лише вдосвіта і раніше полудня не захоплять.
— А якщо я віднесу вашого листа завтра вранці?
— Буде надто пізно. Барикаду оточать, на всіх вулицях поставлять варту, і ти не зможеш пройти. Вирушай негайно.
Гаврош не знайшов що відповісти, він стояв і сумно шкрябав за вухом. Раптом він стрепенувся, наче птах, і взяв листа.
— Гаразд, — сказав він.
У Гавроша промайнула думка, якої він не висловив уголос: "Зараз ще нема й дванадцятої, вулиця Озброєної людини недалеко, я скоренько віднесу листа і встигну повернутися".
Книга чотирнадцята
Вулиця озброєної людини
1. Бювар виказує таємницю Козетти
А тим часом у душі Жана Вальжана панувало не менше сум’яття, ніж у охопленому революційним збудженням Парижі.
Напередодні вони перебралися на вулицю Озброєної людини.
Козетта покинула вулицю Плюме з очевидною неохотою. Уперше бажання Жана Вальжана вступило в суперечність із бажанням Козетти. Несподівана порада: "Переїздіть!", підкинута незнайомцем, стривожила Жана Вальжана так, що він виявив непохитність, і Козетті довелося підкоритись.
Обоє прибули на вулицю Озброєної людини мовчазні, не сказавши одне одному ні слова; Жан Вальжан був такий стурбований, що не помітив Козеттиного смутку, а Козетта — така засмучена, що не помітила стурбованості Жана Вальжана.
Припускаючи, що вони, можливо, більш ніколи не повернуться на вулицю Плюме, Жан Вальжан узяв із собою Туссен, чого раніше не робив ніколи. З речей він прихопив тільки валізку, яку Козетта прозвала "нерозлучною". Чемодани й скрині потребують носіїв, а носії — це свідки. Жан Вальжан підозрював, що його вистежили, і їхній від’їзд із вулиці Плюме скидався на втечу. Викликали фіакр до хвіртки на Вавилонській вулиці й поїхали.
Туссен насилу умовила Жана Вальжана спакувати трохи білизни, одягу та деякі туалетні речі, А Козетта взяла із собою тільки шкатулку з письмовим приладдям та бювар.
Щоб зникнути якомога непомітніше, Жан Вальжан розпорядився покинути дім на вулиці Плюме аж на смерканні, що дало Козетті змогу написати записку Маріусові. На вулицю Озброєної людини вони приїхали уже вночі й мовчки полягали спати.
Їхнє помешкання на тій вулиці було на третьому поверсі. Воно виходило вікнами на заднє подвір’я і складалося з двох спалень, їдальні та кухні, де за перегородкою стояло розкладне ліжко Туссен. Їдальня правила й за передпокій і розділяла обидві спальні.
Заспокоєння приходить раптово, як і тривога — така людська вдача. Щойно Жан Вальжан опинився на вулиці Озброєної людини, як його неспокій розвіявся. Хто знайде його на цій глухій і вузенькій вуличці старого Парижа, загородженій для проїзду покладеним на два стовпці брусом, — вуличці, де навіть удень стоять сутінки?
Насамперед він поставив "нерозлучну" біля свого ліжка.
Спав Жан Вальжан добре і вранці прокинувся майже веселий. Йому здалася прегарною їхня бридка їдальня, де були старий круглий стіл, низький буфет, над яким висіло нахилене дзеркало, сточене шашелем крісло та кілька стільців, завалених пакунками Туссен. З одного пакунка виглядав Вальжанів мундир Національної гвардії.
Козетта попросила Туссен принести їй бульйон у спальню й не виходила аж до вечора.
Десь на п’яту годину Туссен, заклопотана влаштуванням їхньої нової квартири, подала на стіл у їдальню холодну курятину, яку Козетта з пошани до батька погодилась покуштувати.
Потім, пославшись на головний біль, Козетта сказала Жанові Вальжану на добраніч і зачинилася у своїй спальні. Жан Вальжан з апетитом з’їв куряче крильце і, спершись ліктями на стіл, знову відчув себе в повній безпеці.
Під час цього скромного обіду Туссен, заникуючись, двічі або тричі казала йому: "У місті заколот, пане. Стріляють". Але, заглиблений у свої думки, він навіть не розчув її слів.
Жан Вальжан підвівся й став ходити туди-сюди між вікном і дверима, уже цілком спокійний…
А заспокоївшись, він почав думати про Козетту. Не те щоб його стривожив сьогоднішній головний біль — цей легкий нервовий розлад мине через день або два. Ні, він думав про майбутнє, і, як завжди в таких випадках, думав про нього з ніжністю.
Зрештою, він не бачив ніяких перешкод тому, щоб щасливе життя увійшло в звичну колію. Опинившись на цій тихій вуличці, Жан Вальжан забув про свої недавні тривоги. Вибратися без ускладнень із вулиці Плюме — це вже було неабищо. Мабуть, варт усе-таки виїхати бодай на кілька місяців за кордон. Чи не однаково йому, де жити, — у Франції чи в Англії, — якщо поруч буде Козетта! Козетта — його батьківщина. Козетти йому досить для щастя! А думка про те, що, можливо, Козетті недосить для щастя його самого, думка, яка колись викликала в нього безсоння й гарячку, тепер йому навіть не являлася. Давні прикрощі розвіялись, і він був сповнений надій. Подумки Жан Вальжан уже влаштовував від’їзд із Козеттою до Англії і бачив, як у далеких просторах мрій відроджується його щастя.