Маріус пройшов у свою кімнатку і штовхнув за собою двері.
Але вони не зачинились. Маріус обернувся й побачив, що Жондрет-старша притримує їх рукою.
— Чого вам від мене треба? — майже грубо запитав він.
Вона підвела на нього свій тьмяний погляд, де ніби зблиснув якийсь вогник, і сказала:
— Пане Маріус, ви такий сумний! Що з вами?
— Дайте мені спокій!
— Дарма ви сердитесь, — мовила вона. — Ви небагатий, а яким були добрим до мене сьогодні. Будьте ж таким і тепер. Скажіть, що з вами? Ви сумуєте, я ж бачу. Може, я допоможу вам у чомусь. Якщо вам треба віднести листа, знайти чиюсь адресу, простежити за кимось… Я не допитуюся про ваші таємниці, але як ви мені щось довірите, я не скажу нікому. Розпоряджайтеся мною.
У голові Маріуса сяйнула одна думка. За яку тільки соломинку людина не хапається, коли йде на дно!
— Послухай… — почав він, підходячи до Жондрет-старшої.
Її очі спалахнули радістю.
— Так-так, кажіть мені "ти". Мені це подобається.
— Гаразд, — погодився він. — Це ж ти привела сюди старого пана з дочкою?
— Я.
— Ти знаєш їхню адресу?
— Ні.
— Довідайся її для мене.
Обличчя дівчини, яке щойно освітилося радістю, знову стало похмуре.
— Отже, вам потрібна адреса вродливої панни?
У тоні, яким вона вимовила ці слова, була нотка, що розсердила Маріуса. Він сказав:
— Мені потрібна адреса і батька, й дочки, їх обох, зрозуміла?
Дівчина пильно подивилась на нього.
— А що ви мені за це дасте?
— Усе, чого попросиш!
— Усе, чого я попрошу?
— Так.
— Я вам дістану адресу.
Вона опустила голову, потім різко смикнула двері.
Вони зачинилися за нею.
Маріус упав на стілець, обхопив руками голову й поринув у роздуми, з яких його пробудив різкий Жондретів голос за стіною:
— Кажу тобі, я не помилився. Я впізнав його.
Ці загадкові слова вельми зацікавили Маріуса. Кого впізнав Жондрет? Пана Білого? Батька його "Урсули"? Невже Маріусові в такий несподіваний спосіб пощастить зараз довідатися про те, без чого йому й життя не миле?
Одним стрибком він опинився на комоді й припав оком до шпарки в стіні.
І він знову побачив Жондретів барліг.
12. На що Жондрет звелів витратити п’ятифранкову монету пана Білого
На вигляд там нічого не змінилося, тільки що жінка й дочки розгорнули пакет, принесений паном Білим, і понадягали панчохи та вовняні кофточки. Ліжка були накриті новими ковдрами.
Батько родини, мабуть, тільки-но увійшов. Він ще не відсапався. Дочки сиділи на підлозі біля каміна, старша перебинтовувала руку меншій. Жінка наче вгрузла у ліжко, на обличчі в неї застиг вираз тупого подиву. Жондрет міряв горище сягнистими кроками. Очі йому палахкотіли дивним вогнем.
— Невже справді? Ти певен? — розгублено озвалася жінка.
— Ще й як певен! Минуло вісім років, але я впізнав його! Відразу впізнав. Невже це тобі не впало у вічі?
— Ні.
— Але ж я тебе попередив: дивись уважно! Та сама постать, те саме обличчя, та й голос не змінився. Краще вдягнений, тільки й усього. Ну, старий шельмо, тепер ти в моїх руках!
Жондрет урвав свою мову й обернувся до дівчат:
– Ідіть-но прогуляйтесь обидві!
— З порізаною рукою? — пробелькотіла мати.
— На свіжому повітрі їй тільки полегшає, — сказав Жондрет.
Очевидно, з цим чоловіком не сперечалися. Дівчата вийшли.
Уже в дверях батько притримав старшу за лікоть.
— Рівно о п’ятій щоб ви були тут, — сказав він із притиском. — Обидві. Ви будете мені потрібні.
Маріус подвоїв увагу.
Залишившись наодинці з жінкою, Жондрет пройшовся двічі-тричі туди й сюди, потім різко спинився перед нею, схрестив на грудях руки й вигукнув:
— А хочеш, я скажу тобі одну річ? Ота панна…
— Ну-ну? — підхопилася жінка. — До чого тут панна?
Маріус не сумнівався: говорили про неї. Він слухав із гарячковою тривогою. Наче все його життя залежало від того, що він зараз почує.
Але Маріус не почув нічого, бо Жондрет нахилився до жінки й заговорив пошепки. Потім випростався й голосно закінчив:
— Це вона!
— Ота? — перепитала жінка.
— Ота сама! — підтвердив чоловік.
Неможливо передати вираз, з яким жінка вимовила слово "ота". У її голосі прозвучав подив, гнів, люта ненависть. Досить було кількох слів, мовлених їй на вухо чоловіком, і ця здоровенна млява баба пробудилась і з огидної стала жахливою.
— Не може бути! — вигукнула вона. — Як подумаю, що мої дочки ходять босі й не мають чого вдягти! А тут оксамитовий капелюшок, атласна шубка, полуботки і все, що треба! Франків на двісті добра! Ні, ти помилився. Адже та була бридка, а ця непогана.
— А я кажу тобі — це вона. Сама переконаєшся.
Почувши таке категоричне твердження, тітка Жондрет підвела свою червону пику і з якимсь бридким виразом витріщилась у стелю. В ту мить вона здалася Маріусові навіть страшнішою, ніж її чоловік. Це була свиня з поглядом тигриці.
— То ота краля мальована, що з жалістю дивилась на моїх дочок, і є та сама жебрачка! — люто просичала вона. — О, я б її на шматки роздерла, я її затоптала б!
Вона стрибнула з ліжка і якусь мить стояла на ногах, розкуйовджена, з роздутими ніздрями, з роззявленим ротом і зціпленими кулаками. Потім важко гепнулася на ліжко. Чоловік ходив по кімнаті, не звертаючи уваги на дружину.
Раптом він знову зупинився перед нею.
— А хочеш, я тобі скажу ще дещо?
— Що? — спитала вона.
— А те, що я тепер багатий, — коротко відповів чоловік.
Жінка глянула на нього, як на божевільного. А він провадив:
— Слухай мене уважно. Він у мене в руках, той товстосум. Усе залагоджено. Я бачився з надійними людьми. Він прийде сюди о шостій. Принесе шістдесят франків, мерзотник! Ти ж чула, як я йому голову заморочив? Мовляв, завтра четверте лютого, останній термін… А він, йолоп, усьому повірив! Отже, він з’явиться о шостій. О цій годині сусід ходить обідати. Матуся Бюргон піде в місто мити посуд. У домі не залишиться нікого. Сусід не повертається раніше одинадцятої. Дівчата вартуватимуть на вулиці. Ти допоможеш нам. Він із нами розквитається.
— А як не розквитається? — запитала жінка.
— Тоді ми з ним розквитаємося, — мовив Жондрет, черкнувши себе пальцем по горлу.
І він засміявся.
Це вперше Маріус почув, як Жондрет сміється. Від його холодного й тихого сміху мороз ішов поза шкірою.