— А скільки я вже, власне, тут живу? — поцікавився дядько Ейнар. — Дні так спливають, що не встигаєш їх рахувати.
— В суботу буде два тижні, — відповіла тітка Мія.
— Оттакої! Не більше? А мені здавалося, що я вже тут цілий місяць. Так, треба вже помаленьку збиратися в дорогу.
"Тільки не тепер, тільки не тепер! — благав тихенько на дереві Калле. — Спершу мені треба з'ясувати, чого ти принишк тут, як заєць у кущах".
Калле так захопився розмовою на веранді, що геть забув про свої обов'язки розвідника Білих Троянд. До тями його вернув шепіт унизу на вулиці. Там стояли Сікстен, Бенка і Йонте й намагалися зазирнути через огорожу. Калле на дереві вони не бачили.
— Євина-Лоттина мама і якийсь тип сидять на веранді, — доповів Сікстен. — Отже, не можна зайти просто у хвіртку. Ми підемо на кладку і зненацька захопимо їх від річки. Вони, напевне, сидять у своєму штабі на горищі.
Червоні Троянди зникли. Калле швиденько зліз із дерева й гайнув до пекарні, де Андерс і Єва-Лотта задля розваги спускалися мотузкою, що залишилася ще від циркової вистави.
— Червоні Троянди йдуть! — вигукнув Калле. — Зараз будуть переходити річку.
Річка, що текла попід пекарів садок, була кілька метрів завширшки. Єва-Лотта перекинула через неї дошку, що, в разі потреби, могла правити й за "звідний міст". То була не вельми надійна кладка, та як нею перебігати швиденько і впевнено, то рідко коли траплялось впасти у воду. А навіть якщо впадеш, то тільки й лиха, що замочиш штани, бо річка була неглибока.
Білі Троянди поспішилися послужливо спустити "звідний міст" і поховались у кущах на березі. Їм не довелося довго чекати. Вони захоплено побачили, як на другому боці вигулькнули Червоні Троянди, обережно визираючи своїх підступних ворогів.
— Ага, міст спущений! — вигукнув Сікстен. — Гайда! Перемога наша!
Він кинувся на дошку, а Бенка відразу за ним. Цього тільки Андерсові було й треба.
Він блискавкою метнувся вперед і, як Сікстен уже мав ступити на берег, штовхнув дошку. Цього було досить.
— Таке саме сталося з Фараоном, що захотів перейти Червоне море! — потішила Єва-Лотта Сікстена, що борсався у воді.
Поки Сікстен і Бенка, голосно присягаючись, що помстяться, вилазили на берег, Білі Троянди щодуху помчали до пекарні. Вони використали дорогі секунди, щоб забарикадуватися на горищі: заперли як слід двері на сходи, витягли мотузку, а тоді поставали коло отвору, чекаючи на ворога. Бойовий клич звістував, що ворог надходить.
— Тобі ще довго сохнути? — співчутливо спитав Калле, загледівши Сікстена.
— Десь стільки, як тобі, щоб молоко на губах висохло! — відповів Сікстен.
— Ви самі вилізете чи вас викурити звідти? — спитав Йонте.
— О, залазьте сюди й візьміть нас! — мовила Єва-Лотта. — Нічого, як ми наллємо вам за комір трохи розтопленої смоли.
За останні роки між Червоними та Білими Трояндами не раз вибухала війна. Проте це зовсім не означає, що між її учасниками панувала ворожнеча. Навпаки, всі вони були добрі приятелі, а війни для них були тільки веселою розвагою. Вони не мали якихось визначених правил ведення війни. Єдина їхня мета була — якнайбільше дошкулити супротивникові, а до цього всі засоби надавалися. Не можна було, звісно, втягати у війну батьків та інших чужих осіб. Облягати супротивників штаб, шпигувати й заскакувати їх зненацька, брати заручників, обмінюватися жахливими погрозами й писати образливі листи, викрадати у супротивника "таємні папери" і самим виготовляти купи таких паперів, аби вороги мали що красти, переносити нишком важливі документи через лінію фронту — в цьому й полягала вся їхня війна.
Поки що Білі Троянди відчували свою перевагу.
— Відступіться трохи, — ввічливо мовив Андерс, — бо я наміряюся плюнути!
Невдоволено бурмочучи, Червоні Троянди відступили за ріг, надаремне пробуючи відчинити двері на сходи.
Але успіх запаморочив голову ватажкові Білих Троянд.
— Перекажіть Червоним Трояндам, що я відлучився на п'ять хвилин у своїй потребі, — сказав він і спустився мотузкою вниз.
Андерс думав, що добіжить до хатки з вирізаним на дверях серцем, поки вороги помітять, що він покинув горище. Та прорахувався. Він таки прошмигнув до хатки й защіпнув за собою двері. Але не подумав про те, як йому вернутися назад. А за рогом стояв Сікстен і аж засяяв, як угледів, куди забрався його ворог. Двома стрибками він опинився коло дверей, защіпнув їх знадвору й переможно засміявся. Такого зловісного сміху Єва-Лотта й Калле давно вже не чули.
— Треба визволити нашого ватажка із того ганебного полону, — твердо сказала Єва-Лотта.
Вороги захоплено танцювали воєнний танок.
— Білі Троянди мають тепер новий штаб, — глузував Сікстен, — і вже так будуть пахнути, як ніколи.
— Лишайся тут, Калле, і дражни їх, а я погляну, що можна зробити.
З горища були ще одні сходи, проте вели вони не надвір, а до пекарні. Ними Єва-Лотта могла вийти непомітно. Вона спустилася сходами, дорогою схопила кілька тістечок і зникла в дверях із другого кінця будинку. Тоді далеко обминула будинок, і після кількох спроб їй пощастило непомітно для Червоних Троянд вилізти з огорожі на хатку. Прихопивши з собою дубця, вона поплазувала дашком. Андерс почув, що в нього над головою хтось лазить, і промінь надії освітив його жалюгідний притулок.
Тим часом Калле як міг дражнив Сікстена та його приятелів, намагаючись прикувати до себе всю їхню увагу. То справді була напружена хвилина, коли Єва-Лотта опустила дубця підважити защіпку. Якби хтось із ворогів тієї миті обернувся, то все пропало б. Калле пильно стежив за кожним порухом Єви-Лотти, і йому довелося неабияк натужуватись, щоб водночас дражнити супротивника.
— Підступні паршивці, ось хто ви! — вигукнув Калле саме тоді, як Єві-Лотті пощастило відщіпнути двері.
Андерс відчув, що двері подалися, вискочив надвір і кулею промчав метрів із сто до старого береста. Завдяки багаторічним вправам він миттю опинився на дереві. І коли Червоні Троянди, розлючені його втечею, наче зграя гончаків, стовпилися внизу, Андерс попередив: першого ж, хто зважиться вилізти на дерево, він так прикрасить, що його рідна мати не впізнає. В останню хвилю Сікстен згадав про Єву-Лотту. Вона саме лаштувалася перелізти на огорожу. Та скоро їй довелось пересвідчитися, що за волю свого ватажка вона заплатила своєю власною. Червоні Троянди оточили хатку, і Єва-Лотта, наче достигле яблуко, впала в їхні простягнені руки.