— Я не знаю, як його звати. Він тут ніколи не жив. На вигляд досить показний — чорнявий і схожий на актора. Має якесь відношення до кінопромисловості — здається, так він сказав Рубі. Раз чи двічі приїздив сюди вечеряти, потім танцював з Рубі, але я не думаю, що вона його добре знала. Тому я й здивувався, коли Джозі згадала його. Я відповів, що не певен, чи був він звечора в ресторані. А Джозі промовила: "Так, але з кимось же вона пішла! Що я тепер скажу Джефферсонам?" Я поцікавився, яке до цього діло Джефферсонам. А Джозі сказала: діло, мовляв, є. А тоді додала, що повік не пробачить Рубі, якщо та чкурнула й усе зіпсувала.
На той час ми вже ввійшли в кімнату Рубі, але її там, звісно, не було. Одначе Рубі туди заходила, бо сукня, в якій вона танцювала, лежала впоперек стільця.
Джозі зазирнула в шафу й сказала, що дівчина, видко, одягла стару білу сукню.
На наш іспанський танець вона одягала звичайно чорну вельветову сукню. Я був лютий, що Рубі мене так підвела. Джозі заспокоїла мене й сказала, що танцюватиме зі мною сама, аби лиш не лаявся старий Прескотт. Вона пішла до себе перевдягатись, потім ми спустилися вниз і танцювали танго — вишукане й досить показне, але не дуже виснажливе як для її коліна. Джозі дуже ризикувала, адже коліно в неї боліло, я бачив. Потім вона попросила мене допомогти їй заспокоїти Джефферсонів — мовляв, це дуже важливо. Звичайно, я зробив, що міг.
Старший поліційний офіцер Гарпер кивнув головою і подякував містерові Старру.
"Ще й як важливо! П'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів..." — подумав Гарпер. Він дивився, як Раймонд Старр, прихопивши сумку з ракеткою й тенісними м'ячами, граційно рушив сходами тераси вниз. Місіс Джефферсон, також із ракеткою в руці, приєдналась до нього, і вони пішли на тенісний корт.
— Вибачте, сер.
Поруч стояв збуджений сержант Гіггінс. Гарпер, прокинувшись від роздумів, стривожено глянув на нього.
— Вам дзвонили з управління, сер. Вранці якийсь робітник бачив біля кар'єру яскравий вогонь. А півгодини тому там знайшли спалений автомобіль. Це милі дві звідси. Всередині рештки обвугленого тіла.
Вольове обличчя Гарпера спалахнуло.
— Що це в Гленшірі коїться? — вигукнув він. — Епідемія насильства? — Потім спитав: — Номер машини з'ясували? — Ні, сер. Але з'ясуємо неодмінно — за номером двигуна. Там гадають, що це "міноан-чотирнадцять".
11 Йдучи через вітальню в готелі "Меджестік", сер Генрі Клітерінг навіть не глянув на людей, що були там. Його цілком заполонили думки. І все ж, як це іноді буває, щось мимоволі таки проникло в його свідомість, закарбувалось у ній і чекало свого часу.
Підіймаючись нагору, сер Генрі намагався збагнути, що примусило його товариша написати цю несподівану записку. Конвей Джефферсон був не з тих, хто розсилає термінові виклики. Певне, сталося щось надзвичайне, вирішив сер Генрі.
Джефферсон не став гаяти часу на церемонії:
— Радий, що ви прийшли... Едвардзе, приготуйте серу Генрі чогось випити.
Сідайте, друже. Ви ще, мабуть, нічого не чули? В газетах нічого не було? Сер Генрі похитав головою, його цікавість зростала.
— А що сталося? — Сталося вбивство. Воно зачепило мене, а також ваших друзів — подружжя Бентрі.
— Артура й Доллі Бентрі?! — Клітерінг не йняв віри.
— Так. Труп, бачте, знайдено в їхньому домі. Конвей Джефферсон чітко й стисло переповів факти. Сер Генрі не перебивав. Обидва вміли схоплювати суть справи.
Генрі славився цією рисою ще відтоді, як служив комісаром столичної поліції.
— Це справа незвичайна, — зробив висновок сер Генрі, коли Джефферсон закінчив розповідь. — Чому саме до Бентрі, як ви гадаєте? — Саме це мене й непокоїть. Бачте, Генрі, тут, певно, відіграло роль те, що я з ними знайомий. Це єдине пояснення, яке я бачу. Як я зрозумів, ні він, ні вона дівчину зроду не бачили. Не вірити їм підстав немає. Хіба не могло статися, що її зґвалтували, потім підкинули тіло моїм друзям? — Боюся, це пояснення притягнуте за вуха, — не погодився Клітерінг.
— Однак можливе, — наполягав Конвей.
— Так, але малоймовірне. Що ви хочете від мене? — Я каліка, — гірко зітхнув Конвей Джефферсон. — Досі я намагався не думати про це, відмовлявся помічати... Але тепер цей факт уразив мене в саме серце. Я не маю змоги бувати там, де мені хочеться, розпитувати, копатися в речах... Я змушений сидіти тут і покірно дякувати за уривки інформації, які мені люб'язно надає поліція. До речі, ви знаєте начальника редфордшірської поліції Мелчетта? — Так, я з ним колись зустрічався... — І раптом ніби щось прокинулось у свідомості сера Генрі. Оте обличчя й постать у вітальні. Струнка літня жінка, яку він бачив останнього разу в Мелчетта.
— Ви хочете, щоб я став таким собі детективом-любителем? — промовив сер Генрі.
— Це не мій профіль! — Але ж насправді ви не любитель, — заперечив Джефферсон.
— І вже не професіонал. Я на пенсії.
— Це полегшує справу.
— Ви маєте на увазі, якби я служив у Скотленд-Ярді, то не міг втрутитись? Цілком справедливо.
— А тепер, — сказав Джефферсон, — ваш досвід дає вам право зацікавитися цією справою, і будь-яка допомога з вашого боку знайде підтримку.
— Професійна етика це дозволяє. Згоден. Але що ви хочете від мене, Конвею? Щоб я знайшов того, хто вбив дівчину? — Саме так.
— У вас є якісь міркування? — Аніякісіньких.
— Ви, певне, не повірите, але внизу, у вестибюлі, сидить експерт у таких містичних справах. Людина куди сильніша в цьому за мене. Скоріше всього, вона тут уже щось пронюхала.
— Ви це про кого? — У вестибюлі, за третьою колоною ліворуч, сидить літня жінка з . приємним байдужим обличчям старої дівки й розумом, що пізнав усю глибину зла, на яке здатна людина. І весь цей її досвід — із повсякденного життя. Жінку звати міс Марпл. Вона приїхала з містечка Сент-Мері-Мід — це за милю від Госсінггона.
Міс Марпл приятелює з подружжям Бентрі, і якщо стався злочин, то вона — саме та людина, яка потрібна, Конвею.
Джефферсон насупив густі брови й утупився в сера Генрі.
— Жартуєте? — Анітрішки. Щойно ви згадали про Мелчетта. Коли я бачився з ним востаннє, поліція саме розслідувала одну сільську трагедію: покінчила життя самогубством — утопилась — одна дівчина. Поліція мала підозру — і цілком слушно, — що то вбивство, а не самогубство, і навіть гадала, що знає ім'я вбивці. І ось до мене підходить украй схвильована міс Марпл. Вона, мовляв, вважає, що повісять не того, кого треба. Доказів у неї немає, але вона нібито напевно знає, хто це зробив. І простягає мені клаптик паперу з прізвищем на ньому. Ви знаєте, Джефферсон, вийшло по її! Конвей Джефферсон ще дужче насупив брови й недовірливо гмикнув. Потім скептично зауважив: