— То був час, який потребував чесних, відданих молодій республіці людей,— хотів я зупинити Теофанове колесо.— Невже жалкуєте... Не йму віри... До того ж, ви таки пекли хліб для людей...
—
— Атож, я жив для людей... але для людей я працював з обов'язку. Цього, добродію, для громадянина соціалістичного суспільства замало. Справжній хліб, смачний і пожиточний, людина випікає для людей у той святешний день єднання обов'язку з покликанням.
Он що він має на увазі. Що ж, міркує він цілком слушно, хоч... хто бороййв йому постукати у двері своєї мрії? Хіба в двадцятих і тридцятих р #ах мало було цікавих археологічних відкриттів?
— Але хто ж таки винен у вашій біді, Теофане Петровичу,— допитувався я, маючи на увазі не так Яричевського, як теперішніх небораків, котрі проциндрують життя за столом обов'язку, забуваючи, що до всякого столу потрібне покликання і пан-талан.
Теофан Петрович сумно всміхнувся.
— Моя це, звичайно, вина. А чия ж іще?.. Коли ж опам'ятався — пізно: $кінка, діти... Потім — війна, потім — роки. І...— Він підпер долонями обличчя і склепив повіки.
Чи я міг йому заздрити?
— Ну гаразд,— перервав я врешті мовчанку.— Ви певні, що коли б інакше склалася ваша доля і ви б пішли, як то кажуть, в археологію, то хліб ваш був би пожиточнішим?
— Не випада тепер про це говорити... Але мені чомусь видається, що місту на Тепсені я повернув би принаймні ім'я.
— Чому саме цьому містові, на Тепсені?
— /Бо я ріс у Коктебелі, на Тепсені корівку випасав... Ще за моєї пам'яті стояли там дві будівлі... руїни... стіни викладені з каменю у "ялинку". Дивно і незвично. І пам'ятаю горбатого татарина Аліма — він розшукував на Тепсені скарби. Скарби татарин шукав, а знаходив кістки, порожні амфори і попіл... скрізь шар попелу, де не встроми лопату. Я змалку захопився там археологією, не відаючи, що то за штука. Мусив би якось віддячитися місцеві... Якщо бажаєте, добродію, я можу показати вам Тепсень,— запропонував він несподівано.
— Завтра?
— Чого ж?.. Тепер.
— Тепер? Увечері? Що ж я побачу в пітьмі?
Він знову всміхнувся, на цей раз усмішка світилася ясна, вона мовби підсвітила його обличчя зсередини.
— А там, добродію, вдень і дивитися нема на що. Рівне плато, що має понад двадцять гектарів, колюча суха трава, будяки та полин, засипані розкопки археологів, численні уламки кераміки шо^того-дев'я-того століть — ось і всі багатства Тепсеня. Зате в пітьмі побачите город, імені якого ще ніхто з учених не розгадав. Уявляти в темряві завше краще, ніщо не заважає. Ходімо, га?
Я погодився, бо не густо випадає нагода побувати в місті, яке втратило своє ім'я ще в той час, коли Київська держава лише народжувалася.
Баба Явдоха наказувала Яричевському:
— Глядіть мені, Петровичу, квартиранта назад приведіть.
Ми дерлися стежкою вгору, аж поки не вихопилися на плато. Якийсь час я стояв задерев'яніло, приголомшений темрявою: ніде ні вогника, ні згуку, ні подиху вітру. Ніколи досі не відчував себе такою мізерною піщинкою, загубленою серед безмежжя чорного океану, і ніде так зримо не переконувався у жорстокості часу, як на Тепсені. Бо порівняно недавно, усього перед тисячею років, на цьому місці клекотіло життя: випасали стада овець і кіз, плекали виноградну лозу, кохалися, торгували, народжувалися, умирали, вичиняли шкіри, сіяли ячмінь, лили скло, випалювали амфори і піфоси, мріяли... Словом, тут жили люди, багато людей: виноградарі, купці, патриції, раби, воїни, ремісники... Жили і зникли, мовби й не існували ніколи, навіть гробовищ після них не зосталося, бодай гробовищ... їхня доля — забуття, тиша безіменна, бо ж жодний археолог не визначив достеменно їхнього роду і племені.
Страшно ж як... і як несправедливо!
У мені кільчилося жадання заволати на все горло, щоб роздерти чорну тишу... воскресити місто. На щастя, вчасно схаменувся, воланням не поможеш. Для Тепсеня існує єдиний засіб повернутися із забуття — лопата археолога. З розповіді Яричевського я знав, що лопата археолога попрацювала тут немало: вчені мають уявлення про планування міста, розкопано підмурки декількох храмів, житлових будинків. І тільки ймення своє місто береже в глибокій таїні. Як знати, може, розгадати цю таємницю, властиво, мав Яричевський? Тепер я розумів його: він таки повинен був це зробити. Повинен... І таки правда, що він, бідака, не випік свого головного хліба, бо треба лупати скелі для будов, і треба зсипати в засіки жито, і треба сповняти сотні інших робіт, усі вони потрібні, але й важливо читати стерті сторінки історії, докопуватися до свого кореня.
— Про що думаєте, добродію? — Яричевський торкнувся мого плеча.
— Про плин часу, його жорстокість і про вас.
— Пусте... Думати про мене — це все одно, що згадувати торішній сніг. Ліпше погляньте туди,— показав рукою поперед себе в чорну просторінь.— Видите?.. Там... посеред городища... храм.
Храм? Він що, сміється? Який храм? Звідки? Тут будяччя під ногами, тут бур'янець. Але ж... але ж, к лихій матері, попереду справді маячить мовби кучугура. Вона поволі розсипається, розгойдується, з неї виростають золоті бані, а нижче — стіни... стіни жовтуваті... чорний отвір дверей... голубуваті склепінчасті вікна. З цих дверей, з вікон, навіть зі стін пливе урочистий спів... синій дим... Перед храмом на майдані люди. їхня крилата малинова одіж лопотить на вітрі... блискучі фібули на раменах сиплять снопи іскор... Цокіт копит об кам'яну бруківку... будинки стоять рядами впритул один до одного... присадкуваті будинки, білі... і знову церква, але вже інша, менша, і ще одна... Вежа сторожова... дорога, що петляє униз до моря... на морі гойдається припнутий до причалу корабель, високо задерши носа.
Що це? Навіювання? Галюцинація? Буяння уяви? Чи казання старого Яричевського?
— А знаєте,— вмент розвіяв видиво прадавнього міста Теофан Петрович,— більше я сюди не прийду. Востаннє оце з вами на Теп-сені... Рветься нитка, що в'язала мене з мрією.
— їдете кудись? — спитав його для годиться, досі перебуваючи під враженням нічного міражу.
Старий зітхнув:
— Та їду. Син забирає... Вадька.
Наступної днини я і Золота Тріска в супроводі обидвох "піратів" із Сердалікової затоки пішли попрощатися з Теофаном Петровичем. Привід для цього був: учора ввечері він залишив у бабиній альтанці бриль з нашими черепками.