Радій ПОЛОНСЬКИЙ
ЗМОВА БЕЗОДНІ
Фантастична повість
1
Над планетою Земля щойно спливло феєричне двадцяте століття і вже зайнялося двадцять перше. П’ятеро людей перетинало Систему — вони облітали Юпітер, обстежили пояс астероїдів і тепер поверталися на Землю. Корабель цієї міжнаціональної п’ятірки звався "Санні" — "Сонячний".
Люди стомилися. їхня психіка була перенапружена, нерви виснажені. Однак корабельний статут вимагав оголосити тривогу. Другий пілот Родіон, худий і жилавий чоловік, дивився на екран, на пульсуючу цяточку, і шукав у собі точної реакції. До "Сонячного" наближалося якесь тіло. Його траєкторія склала з траєкторією корабля п’ятнадцять градусів. Неймовірно: невідоме тіло рухалося із прискоренням. Йонні прискорювачі "Сонячного" працювали безупинно, але оте потроху наздоганяло.
На борту спали всі, крім Родіона. Довгі кістляві пальці його в останньому ваганні здригалися над сигнальною кнопкою. Вагався, бо знав: на кораблі вже давно немає спокою.
Командир корабля Артур лежав долілиць на верхній койці, підмостивши кулака під вилицю, щоб мати повітря, і дихав він рідко й тяжко; а дружина його Мар’я, лікар і біолог цієї експедиції, лежала нечутно, склавши долоні під щокою, біле волосся стікало майже до підлоги. І обоє вони знали, що не сплять. Потім Артур нечутно ковзнув униз і сів біля Мар’ї. Вона негайно підвелася, відсунулася у самий куточок і всілася, підібгавши ноги. Мовила ніжно:
— Милий, будь ласка, ні,
Артур набичився, лапаті його руки поповзли ковдрою до рук дружини:
— Мар’я! Ти моя жінка. Не забула?
Тоді вона устромила свої довгі пальці в його червону чуприну, стисла цупке волосся, прошепотіла лагідно:
— Не сердься, любий. Іди і спи.
Він одним рухом злетів назад, на своє місце. І за дві хвилини вони поснули.
У каюті навпроти жило друге подружжя: кореспондент-оператор Джеф і астроном-планетолог Ліліан — Лі. Він завжди спав праведним сном тесляра чи муляра, але ж зараз крізь сон почув її крик:
— Люди! Джефе!.. Артуре, Джефе, Род!..
І вже сну не було, він миттю стрибнув униз і підняв Лі за плечі. Вона сиділа, напіврозплющивши безтямні очі. Хрипіла, закинувши голову:
— Швидше... Швидше... Немає повітря! Люди!!!
Стис її плечі, легко струснув:
— Зараз же прокинься!
Вона схлипнула, пальці вп’ялися у Джефові руки, потім у величезних очах її розвиднілося — наче сонце зійшло за густо-брунатним вітражем.
— Ти?! Джефе... Знову те саме.
— Тихше, Лі, — він говорив повільно і чітко. — Ми на "Сонячному", кисню досхочу, ми всі разом.
Лі притулилася лобом до його грудей:
— Ми на кораблі... Я боюся, що збожеволію уві сні. Що мені робити? Жодної ночі не буваю з людьми. Щоночі я вмираю.
Вона схлипнула, Джеф торкнувся її щоки, і його пальці стали мокрими.
— Ще нам спати кілька годин. Лі, я буду біля тебе. Я ще ніколи не бачив, як ти плачеш.
Джеф дивився поверх її голови — у стіну, ледь змочену зеленкуватим світлом нічника. Із гарячковою безнадією шукав слова, механічно повторював:
— Лягай. Я біля тебе. Лягай...
Лі сказала:
— Якби ти мене не збудив — я б умерла. Ми не можемо одне без одного. Я спробую спати. Ти будеш... поруч?
— Я з тобою. Ми не можемо одне без одного.
Лі схилилася на койку, вмостилася на правому боці і серйозно повторила:
— Ніяк не можемо.
Джеф подумав: "Я себе переконую. Вона себе переконує. І так далеко ще до Землі!". Чорна рука його лежала на плечі дружини і, відтіняючи, засвічувала те плече білим світлом. Насправді ж Лі була смаглява, як мулатка. Біла жінка, мабуть, романського походження, і чорношкірий красень Джеф — навдивовижу підходили одне одному, і люди озиралися на них отам, у тих далеких земних містах, озиралися і посміхалися просвітлено, бо раділи цій дужій красі.
Джеф погладив долонею її обличчя. Цієї миті заголосив сигнал тривоги, спочатку тихо, потім швидко набрав сили, і водночас в обох спальнях засвітилося світло.
До Центрального відсіку обидві пари вскочили одночасно. Рудий Артур, заспаний і набурмосений, підійшов до пульта, поклав руку на плече Родіона і втупився у прилади. Мар’я застібала на грудях останні ґудзики нічного комбінезона, потім заздрісно поглянула, як Лі одним рухом долоні причесала коротке своє волосся, — механічно іі собі мацнула голову: світле волосся розсипалося по спині. Хотіла втекти назад до спальні, прибратися, та Родіон спинив її гострим поглядом.
Мар’я винувато зіщулилася.
Родіон доповів про подію. Артур супив руді брови, круті вилиці свідчили про волю і нестримність. Здоровенний Джеф, навіть сидячи, поглядав на товаришів трохи згори, — обличчя мав скульптурно-гарне, але несерйозне і по-хлоп’ячому довірливе. Мар’я поклала долоні на коліна і пильно дивилася на другого пілота.
Дослухали. Помовчали. Командир запитав:
— Хто має гіпотезу? Лі, до телескопа. Дай максимальне наближення. — Біла цяточка на екрані спокійно пульсувала. — Гіпотез немає?
— Гіпотез немає. — Кістляве обличчя другого пілота не виказувало хвилювання: кошлаті брови не ворушилися, великий рот був лагідно стулений. — Мені здалося, що це тіло має занадто правильну форму. І воно... випромінює радіохвилі.
— Коли б воно могло нас наздогнати? — запитав Артур.
— За вісімдесят три години.
— Доведеться влаштувати гонку,
— Так, — кивнув Родіон.
Джеф, обіпершись на столик, схилився до Мар’ї:
— Як спалося? ,
— Добре, дякую.
— Снилося щось гарне?
— Снилося.
— А я ніколи не бачу уві сні, що хочу.
— Що? — Мар’я блимнула посмішкою. — Чи... кого?
— Кого.
— А наяву?
— Наяву?.. Тут не може бути того, що уві сні.
— Оті чудово. Інакше б життя скидалося на марення.
Лі докручувала контролери телескопа, поклавши голову на підпотиличник, обличчя її сховалося за стереоокуляром.
Джеф накрив долонею руку Мар’ї, жінка напружилася, він повів головою у бік дружини і стиха мовив:
— Сьогодні знову.
— Задихалася?
— Так.
— Чого відразу не сказав? — Мар’я з докором глянула на нього і різко прибрала руку.
Він розгублено моргав.
Мар’я підійшла до Лі і взяла її за кисть. Усі мовчали. Лі опустила окуляр:
— Це ракета. Досить велика.
Стояла тиша. Мар’я тримала Лі за руку і дивилася на стіцний хронометр — лічила пульс. Рудий Артур ступив до телескопа: "Покажи-но..."