Приходить ід корові, стає, дивиться та й своїм очам не вірить. І пашу, і дійницю пустила з рук, так розлютилася.
— Ссав би-с кров, та би-сссав! — крикнула вона насамперед так само, як кричить на бичка ласійка, як сей без її призволу добереться до маминих дійок. Слідом за тим прискочила до Юрася, що клячів і ссав без пам'яті, вхопила за волосся та й перевернула горілиць назад.
— То ти, котюго? Та ти онь мені молоко меш красти? Злодюго! Ти до корови вже берешси, рабувати мене хочеш, рабувати, рабувати? — зойкала вона на все горло та й гупала Юрка, куди виділа: по тварі, по ногам, по череві. Відтак узяла за кучму, піднесла у повітря та й гевкнула ним назад до землі. Корова тим часом уступилася із давнього місця, підійшла до полишеної в'язки паші та й спокійно собі заїдала.
Фенчучці се додало ще більше злості. Вона взяла вдруге Юрка за чупер та й знов піднесла. Юрко тепер начеб зі сну пробудився. Досі він не тямив, що з ним діється, Фенчучка його гупала, а він ні відізвався, ні ворухнувся. Тепер пізнав він заслинену твар Фенчучки, пізнав і став плакати й випрошуватися так само, як би відпрошувався, коли б його хто наторопом без причини став обкладати штовханцями.
— Нічого не буду, вуйночко, не буду, золота вуйночко, любко вуйночко, не бу-у-у-у-ду!
Фенчучка не слухала його; вона лишила й корову, й дійницю й вела за чупер Юрася 'д хаті та все кляла:
— Повішенику дідьчий, ти мене рабуєш, рабуєш, мой, злодюго, рабуєш!
Старий Фенчук зачув з хати жінчин крик, вибіг ід воротам і гукнув:
— Мой, Насте, мо', а шо там таке?
— Таже, аді, ми в хаті, а цес злодюга нас на пні обкрадає! — відповіла верескливо Фенчучка.
— Ей, де ж би? Та де-с 'го найшла?
— Таже, аді, приссавси до корови, єк кліщ, та й гет виссав молоко.
На се жіноче пояснення плюнув Фенчук у долоні, відтворив скоро лісу, й побіг, як хлопець, напротив жінки, хапнув за руку Юрася та й по лиці: повх, то відси, то відти. І Юрко, по хвилинці, голосніше заголосив і покірніше став випрошуватися:
— Любчику вуєчку, не буду, ніколи не буду, поки жити буду-у-у!..
— Мо-о-о-о-ой! Язлодія вмію вчити! — грозив старий, ведучи його за вухо навперед хати.
А Ференчукова не перестала зойкувати:
— Гей, люди добрі, люди добрі, серед білої днини краде, з-перед очей краде!
То так голосно кричала, що всі сусіди стали збігатися, як на який дивогляд.
Фенчук ще раз потряс Юрасем, зскреготав зубами і ще раз погрозив:
— Мой! Я тебе раз навчу! Насте! а йди-ко принеси ножиці з хати.
Настя ще розповідала уривками сусідам, як вона ймила "злодія", а відтак аж пішла по ножиці і все кляла, зойкувала.
— Обстричи злодія, обстричи! — кричали сусіди, що догадалися, нащо Фенчук сказав жінці винести ножиці.
Оркові поллялись сльози цюрком; він запищав не своїми голосами. Він знав, головних злодіїв стрижуть у селі, знав, що то великий сором, і тому нестямився від плачу.
Але Фенчучка винесла ножиці і подала старому. Сусіди вмить ухопили його за руки і ціпко тримали, а Фенчук стриг Юркову гичку при самім тілі, ще коротше, як стрижуться вівці навесні.
То такий зойк звівся, як його стригли, гейби в горшку пражилося. Ті, що тримають, кленуть усіма клятьбами, якими звичайно кленеться злодій; Настя ще голосніше клене, Юрась лише час до часу йойкає захриплим, сплаканим голосом. А ті, що не мали іншої роботи, ходять по вулиці і повістують на допити з верхів бадікам цілу подію. Вони кладуть коло рота обі долоні і кричать:
— Злодія ймили-сми!
— Юрка Приймакового!
— Ага, того вишкіреного!