Злочин і кара

Страница 32 из 171

Федор Достоевский

— Та я ... нікому не винен!

— Се вже не наше діло. А ми ось дістали до виекзекво-вайня просрочений і законно протестований довжний запис на сто пятнайцять рублів, виданий вами вдові, колєжській асесорші Зарнициній девять місяців тому назад, котрий від сеї вдови дістався сплатою надворному радникови Чебаро-ву. і завзиваємо вас до писемного зобовязання.

— Та-ж се моя господиня?

— Ну так що-ж, що господиня?

Письмоводитель глядів на него з ласкавою усмішкою співчуття а заразом і деякого торжества, як на новивд, котрого що лиш починають обстрілювати:

— Що-ж, голубчику, як же тобі тепер на серденьку? Але яке, яке було йому тепер діло до довжного запису,

до позиву! Чи заслугувало се хоч на найменшу трівогу, або бодай увагу! Він стояв, читав, слухав, відповідав, сам навіть запитував, та усе те машинально. Торжество самоохорони, радість з вибавлення від грозячої, страшної небезпеки, — .ось, що наповняло в ту хвилю ціле його єство, без пред-видження, без аналізи, без згадування і відгадування бу-дуччини, без сумнівів і без питань. Се була мінута повної безпосередної чисто животної радости. Але в ту саму міну-ту в конторі скоїлось щось в роді блискавки і грому.

Поручник, ще цілий потрясений неповажанням, увесь в вогні і очевидно бажаючи піддержати потерпівшу повагу, накинувся всіми громами на нещасну пишну женщину, що гляділа на него, від коли він лиш увійшов, з цайдурнійшсю усмішкою.

— А ти сяка така, — крикнув він нараз на ціле горло (жалібна женщина вже вийшла), — у тебе там що мииувшої ночі зайшло? а? Знов сором, розпусту на всю вулицю виводиш! Знов бійка і пиянство. Що ти собі думаєш! А я тобі вже говдрив, а я тобі казав вже десять разів, що за одинай-цятим разом це перепущу! А ти знову, знову, така сяка!

Аж папір випав з рук Раскольнікова і він дико глядів на пишну женщину, котру так безцеремонно обрабляли; однакож він зрозумів скоро, в чім діло, і зараз ціла отся історія стала йому навіть вельми подобатись. Він слухав з вдоволенням, з таким вдоволенням, що хотілось йому хохо-тати, хохотати, хохотати,.. Всі нерви його так : підскакували.

— Іліє Петровичу! — почав було письмоводитель заклопотано, але встановився переждати хвилю, бо розяреного поручника годі було здержати инакше, як за руки, що він знав з власного досвіду.

Що же відносилось до пишної женщ^ни, то вона зразу так і задеревіла від грому і блискавки; ^ле дивна річ: чим густійшйми і кріпшими ставали зневаги, тим милійшим робився її вид, тим більше чаруючою, ставала Ті усмішка, звернена до грізного поручника. Вона перебирала ногами на мі-сци і безнастанно присідала, з нетерплячкою вижидаючи, що на кінець ось і її позволять уткнути своє слово, і діждалась.

— Ніякой галяс і драки у мене не пуль, пан капітен, — заторкотіла вона відразу, мов би горохом сипав, з сильним німецьким акцентом, хоч і сміло по великоруськи, — і ніякой, ніякої шкандаль, а они пришоль пян, і се я все розкаже, пан капітен, а я не виноват... у мене бляґородний дім, пан капітен, і бляґородне пстеденє, пан капітен, і я завсігди, завсігди сама не хотіль ніякій шкандаль. А они зовсім пришоль пян і потім зноф три путельки зажадаль, а потім оден підняль ноги і сталь ногом фортепян іграль, і се зовсім не гарно в бляґородний дім і он ґанц фортепян льомаль і ціль-ком тут нема ніякій манір, і я сказаль. А он путельку взяль і сталь всіх по заду путелькой штовхаль. І тут як я сталь скоро дворнік позваль і Карль пришол, он взяль Карль і око підбиль, і Генрієт також око підбиль, а мені пять раз в зуби даль. І се так неделікатно в бляґородний дім, пан ка-пітен, і я кричаль. А він на каналь окно отвориль і сталь в окно як маленька швайнхен вкічаль, і се ганьба,. І як можна в окно на уліц як маленька швайнхен квічаль? Пфуй-пфуй-пфуй! І Карль з-заду його фрак од окна тягнуль і тут, се правда, пан капітен, йому зайн рок обірваль. І тоді він кричаль, що йому патнацять цілкових ман мус штраф платіль. І я сама, пан капітен, пять цілкових йому зайн рок платіль. І се небляґородний гість, пан капітен, і весь шкандаль ро-біль! Я, говоріль, на вас великій сатир ґедрукт буде, бо я у всіх ґазет можу про вас все пісаль. —

— Якийсь перогриз, видно?

— Так, пан капітен, і якій же се небляґородний гість, пан капітен, коли в бляґородний дім ...

— Ну-ну-ну! досить. Я вже тобі говорив, я вже тобі говорив...

— Іліє Петровичу! — знову значучо промовив письмоводитель.

Поручник бистро поглянув на него; письмоводитель злегка кивнув головою.

— Так ось-же тобі, многоповажна Лавізо Іванівно, моє посліднє слово, і се вже в останній раз, — тягнув дальше поручник. — Коли у тебе хоч оден тілько раз в твоїм "благороднім домі" лучиться скандал, так я тебе... ти мене попа-мятаєш. Чи чула? ... Ось літерат, писатель, пять цілкових в "благороднім домі" за полу взяв! Ось вони, мазайли! — і він кинув згірдли^ий погляд на Раскольнікова. — Позавчора в гостинници така сама історія: пообідав, а платити не хоче; "я, ось, вас в сатирі за те опишу". На пароході також якийсь там.онтої неділі поважну родину статського радника, жінку і доньку, послідними словами зневажав. З кофейні колись тут одного колінами випросили. Ось вони які, пи-сателі, газетярі, літерати, студенти, голодран... тьфу! А ти, гайда! в дорогу! Я ось сам до тебе загляну... Та тоді стережися! Чула?

Люіза Іванівна з пересадною ввічливістю почала присідати на всі боки і присідаючи дібралась до дверий; але в дверях вдарила плечима в одного видного офіцера, з відкритим свіжим обличчам і з пишними, прегустими, русявими заличками. Се був сам Никодим Томич, квартальний надзиратель. Люіза Іванівна поспішила прикучнути трохи не до землі і частими, дрібними кроками та підскакуючи, вибігла з контори.

— Знову рветесь, знову грім і блискавка, водна труба, гураґан! — любенько і по приятельськи звернувся Никодим Томич до Ілії Петровича, — знову розтрівожили серце, знову закипів! Ще зі сходів чув.

— Та що! — з поважною недбалістю промовив Ілія Пе-* трович (і навіть не "що", а якесь-там: "та ща!"), переходячи з якимись паперами до другого стола і картинно повертаючи за кождим кроком плечима, куди нога, туди і плечі — Ось вам позвольте бачити: добродій літерат чи там студент, колишній, бачите, грошей не платить, векслів надавав, ква-тиру не опорожняє, безнастанні на них приходять жалоби, а були ласкаві зобидитись, що я сиґаретку при них закурив! Самі п-п-подлости роблять, а ось, позвольте поглянути на них: ось вони в найпринаднійшім виді тепер!