Офіцер знов зареготався, а Раскольніков здрігнувся. Яке се було дивне!
— Позволь, я тобі серіозне питання поставити хочу, — розгорячився студент. — Я очевидно зажартував, але подумай: з одної сторони глупа, безумна, нікчемна, злюща, хора, стара бабище, нікому непотрібна і противно всім шкідлива, котра сама не знає, для чого жиє, і котра завтра таки сама собою умре. Чи розумієш? Розумієш?
— Ну, розумію, — відповів офіцер, уважно вдивляючися в розгоряченого товариша.
— Слухай дальше. З другої сторони молоді, свіжі сили, що пропадають марно без удержання, і се тисячами і повсюди! Сто тисяч добрих діл і починів, кфтрі би можна предпринята за гроші старої скряги, призначені на монастир! Сотні, тисячі бути-може душ зведених на дорогу: десятки родин вибавлених від нужди, від розкладу, від погибели, від розпусти, від лічниць, — і се все за її гроші. Убий і візьми п гроші з тим, щоб при їх помочі посвятити опісля себе на службу всій людськости і загальній справі: як ти думаєш, чи не загладиться оден дрібненький проступок тисячами добрих діл? За одно життя — тисячі жить в заміну, — адже-ж тут аритметика! Та і що значить на загальній вазі життя отсеї сухітничої, дурної і злої старулі? Не більше як життя блохи, блощиці, та і того не стоїть, бо старуля більш шкідлива. Вона чуже ЖИТТЯ заїдає: вона зла; вона недавно тому Лизаветі палець з гніву розкусила; трохи не відрізали!
— Очевидно, вона не заслугує жити, — завважав офіцер, — але-ж тут природа ...
— Ех, брате, адже-ж природу поправляють і направляють, а без сего прийшлось би потонути в упередженнях. Без сего ні одного би великого чоловіка не було. Говорять: "обовязок, совість", — я нічого не хочу говорити проти обо-вязку і совісти, — але-ж як ми їх розуміємо? Чекай, я тобі ще завдам одно питання: Слухай!
— Ні, ні, ти чекай; я тобі поставлю питання. Слухай!
— Ну!
— Ось ти тепер говориш і доказуєш, а скажи ти мені: убєш ти сам старуху, чи ні?
— Розуміється, ні! Я лиш говорю те, що справедливе ... Але не о мене тут ходить...
— А по мойому, коли ти сам не рішаєшся, так нема тут і ніякої справедливости! Ану, ще партію!
Раскольніков був в незвичайнім зворушенню. Нічого і казати, все те були самі найзвичайнійші і найчастійші, не-раз вже слухані ним, в инших тільки формах і на другі теми, молодечі розговори і думки. Але длячого якраз тепер прийшлося йому слухати іменно таку розмову і такі думки, коли у власній його голові тільки що зародились... якраз такі самі думки? І длячого іменно тепер, скоро тільки він виніс зародок своєї думки від старухи, зараз і попадає він на розмову про старуху? ... Дивним завсігди здавався йому сей збіг обставин. Отся нікчемна розмова в гостинниці мала надзвичайний вплив на него при дальшім розвою діла: немов би дійсно було тут якесь призначення, вказівка...
Вернувшись з Сінної, він кинувся на диван і цілу годину пересидів нерухомий. Тимчасом стемніло; свічки в него не було, та і в голову не приходило йому світити. Він ніколи яе міг пригадати собі: чи думав він про що небудь за весь той час? Наконець він почув свою давню лихорадку, млости, і з роскошею догадався, що на дивані можна і л|ягти. Скоро тяжкий, оловяний сон наляг на него, начеб його придавив.
Він спав незвичайно довго і без снів. Настка, що увійшла до него в десятій годині на другий день рано, насилу його добудилась. Вона принесла йому чаю і хліба. Чай був знову надпитий і знов в її власнім чайнику.
— Ох, як він спить! — скрикнула вона з гнівом, — і раз-враз тільки спить!
Він на'силу піднявся. Голова його боліла; він встав на ноги, повернувся в своїм закамарку і упав назад на диван.
/
— Знову спить! ^— скрикнула Настка, — та ти хорий, чи що?
Він нічого не відповідав.
— Чаю, бач, хочеш?
— Опісля, — промовив він насилу, замикаючи знов очи і обертаючись до стіни. Настка постояла над ним.
— І мабуть таки справдд хорий, — сказала вона, обернулась і вийшла.
Вона прийшла ще раз в другій годині з зупою. Він лежав як передше. Чай стояв нетиканий. Настка аж обидилась і з гнівом стала штуркати його.
— Чого киснеш! — крикнула вона, з відразою дивлячись на него.
Він піднявся і сів, але нічого не сказав її, тільки дивився в землю.
— Хорий, чи ні? — запитала Настка і знов не дістала відповіди. — Ти би хоч на вулицю вийшов, — сказала вона помовчавши; — тебе хоч би вітром обдуло. їсти-же будеш, чи ні?
— Опісля, — слабо промовив він, — іди! — і махнув рукою.
Вона постояла ще трошки, з жалем погляділа на него і вийшла. 1
Через кілька мінут він отворив очи ї довго дивився на чай і на зупу. Відтак взяв хліб, взяв ложку і почав їсти.
Він зїв небогато, без смаку, ложки три-чотири, начеб машинально. Голова боліла менше. Пообідавши, простягнувся він знову на диван, та заснути вже не міг, а лежав не ру-шаючись, ниць, уткнувши лице в подушку. Йому раз-враз мерехтіли якісь такі дивні привиди; здавалось йому, що він десь в Африці, в Єгипті, в якійсь оазі. Каравана спочиває, лагідно лежать верблюди, довкола пальми ростуть цілим кругом; всі обідають. Він же заєдно пє воду просто з потічка, котрий ось тут при його боці тече і дзюрчить. І холодно так, і чудово-чудово, така синява вода, холодна, біжить по ріжнобарвних камінчиках і по такім чистім, з золотими проблесками, піску ...
Нараз він виразно почув, що бє годинник. Він здрігнув-ся, прочуняв, підняв голову, подивився в вікно, застановив^ ся над тим, котра година, і відразу підскочив, цілковито проснувшись, мов би його хто зірвав з дивану. На пальцях підійшов він до дверий, відхилив їх тихенько і став надслухувати долі сходами. Серце його страшно билося. Але на сходах було все тихо, мов би всі спали.
Дико і чудно показалось йому, що він міг переспати в такій непамяти від вчерашнього дня, і нічого ще не зробив, нічого не приготовив... А тимчасом може се і шеста година вже била. І незвичайне, горячкове та якесь аж непритомне заклопотання обгорнуло його нараз замісць дотеперішнього сну і а^голомшення. Приготовань впрочім було небогато.
Він напружив всі сили, щоб про все памятати і нічого не забути; а серце раз-враз билось, стукало, так, що йому дихати стало тяжко. По-перше, треба було зробити петлю і до пальта пришити, — діло мінути. Він сягнув під подушку і відшукав в накиданім під нею біллю одну цілком подерту, стару, не прану свою сорочку. З її лахів він видер тасьму на цаль широку а з вісім цалів довгу. Отсю тасьму зложив він в двоє, зняв з себе своє широке, міцне, з якоїсь грубої бавовняної матерії зроблене літне пальто (одиноку його верхню одежу) і почав пришивати оба кінці тасьми під ліву паху з під споду.