Аж ось нараз повстає великий гамір: з коршми виходять з криками, з піснями, з балалайками, пяні-пянісенькі, великі такі мужики в черйоних і синих сорочках, з армяками на опашки. "Сідайте, всі сідайте!" — кричить оден ще молодий м^жик, з грубою іакою шиєю і з мясистим, червоним як морква лицем, — всіх повезу, сідайте! Однак таки зараз роздається сміх і вигуки:
— Така шкапина та повезе!
— Та ти, Миколко, чи не з розуму зійшов? Таку шкапину до такого воза запряг.
— Адже сій гнідій, їй Богу, літ двайцять вже буде, братчики!
— Сідайте, всіх повезу! — знову кричить Миколка, скаче перший на віз, бере поводи і стає на переді, високій як ялиця. — Гнідий давно, на св. Матвія пійшов, — кричить він з воза, — а шкапище отеє, братчики, тільки мене дразнить, так би, єй Богу, її і убив, даром хліб їсть. Кажу сідайте! в чвал пущу! чвалом побіжить!
І він бере в руки батіг, з роскошею готовлячить бити гніду.
— Та сідайте, чом ні! — хохочуть в товпі. —Чуєте, в чвал побіжить.
— Вона в чвал вже певно з десять літ не бігала.
— Побіжить!
— Не лінуйтесь, братчики, бери кождий дручки, готуйтесь!
— Ну-же! валяй її!
Всі лізуть на Миколчин віз з реготом і дотепами. Налізло хлопів шість, і ще мож посадити. Беруть з собою одну бабу, грубу і румяну. Вона в червоній плахті, в високім очіпку, так званій кичці, ришиваній склянними пацьорками, на ногах шкіряні ходаки, розкусує оріхи і усміхається. Кругом в товпі також сміються, та і правда, як не сміятись: така ле-> даща шкапина та такий тягар чвалом везти буде!
Два хлописька на возі таки зараз беруть по батогови, щоб помагати Миколці. Чути: "ну!", шкапина рветься із всеї сили, та не тільки чвалом, але навіть і ходою ледви-не-ледви
може справитись, лиш дробить ногами, сопить і присідає від ударів трох батогів, що сиплються на неї мов горох.
Сміх на возі і в товпі подвоюєсь, але Миколка лютиться і в гніві валить чим раз дужчими і частійшими ударами по шкапині, мов би справді і думав, що вона в силі побігти в чвал.
— Пустіть і мене бра', — кричить оден розлакомлений парубок із товпи.
— Сідай! всі сідайте! — реве Миколка, — всіх повезе. Зарубаю! — і шкварить, шкварить, і вже не знає, чим і бити від заїлости.
— Таточку, таточку, — кричить він до батька, — таточку, що вони роблять? Таточку, бідну кобилчину бють!
— Ходімо! ходімо! — говорить батько, — пяні, ша-діють, дурні; ходім, не дивись! — і хоче потягнути його, та він виривається з його рук і, не памятаючн себе, біжить до коняки.
Але вже з бідною кониною лихо. Вона задихується, стає, знов сіпаєсь, ледви не паде.
— Валяй на смерть! — кричить Миколка, — на те пішло. Забю!
— Та що, чи на тобі хресту нема, шалений! — кричить оден старик з товпи. І
— Чи бачив хто, щоб така конина такий тягар везла, — додає другий.
— Замучите! — кричить третий.
— Мовчи! Моє добро! Що хочу, то і роблю. Сідай радше! Усі сідайте! Хочу, щоби конче в чвал пішла!...
Нараз сміх озвався громом і покриває все: шкапина не винесла безчйсленних ударів і в обезсиленню почала лягати. Навіть старик не видержав і усміхнувся. І справді: така ледаща конина, та ще лягає І
Два парубки з товпи добувають ще по батогови і біжать до шкапини бити її з боків. Кождий біжить із свого боку.
— По морді її, по очах чеши, по очах! — кричить Миколка.
— Пісню, братчики! — голосить хтось з воза, і всі на возі підхапують, роздається розгульна пісня, гомонить бубон, в приспівах свист. Баба розкусуе орішки і усміхається.
... Він біжить до шкапини, він забігає з переду, він бачить, як її бють по очах, по очах, по самих очах! Він плаче. Серце в нім тріпочеться, сльози ллються. Оден з бючих влучив його в лице: він не чує; він заломлює руки, кричить. Ки-даєся до сивого старця з сивою бородою, котрий хитає головою і осуджує усе те. Однак баба бере його за руку і хоче вивести відси: але він виривається і знову біжить до конини. Тая вже при останніх висиленнях, та ще раз починає лягати.
— А щоб тебе грім! — реве в звірській лютости Ми-колка. Він кидає батіг, нахиляється і витягає з дна воза довгу і грубу оглоблю, бере за кінець в обі руки і з усеї сили розмахується над гнідою.
— Забє! Розторощить !— кричать довкола.
— Забє!
— Моє добро! — відказує Миколка і з повним розмахом спускає оглоблю. Роздався тяжкий удар.
— Бийте її, бийте! чого стали! — кричать голоси з товпи.
А Миколка розмахується в друге* і другий удар з повного розмаху ложиться на хребет нещасної конини. Вона присідає цілим задом, але зривається і рветься вперед, сіпає із всіх послідних сил в ріжні боки, щоб рушити з місця; однак зі всіх боків принимають її шістьма батогами, а оглобля знов підносить ся і падає у третій раз, відтак в четвертий, чим раз дуще, чим раз лютійше. Миколка не памятаєсь п гніву, що не може одним розмахом убити.
— Ще жиє! — кричать довкола.
— Зараз вже повалиться, бра', тут їй і кінець! — кричить із товпи оден любитель.
— Сокирою її, що там! Покінчити з нею відразу, — кричить третій.
— Ех, пожди шельмо! Розетупіться! — несамовито викрикує Миколка, кидає оглоблю, знов нагинається до воза і витягає зелізний кіл. — На бік! — кричить він, і що стане сили, розмахується і валить у свою бідну конину.
Удар роздався; конина захиталась, осіла, хотіла-було поправитись, та зелізний кіл знов з цілого розмаху спадає їй на хребет і вона валиться на землю, дослівно мов би їй підтяло всі чотири ноги разом.
— Добивай! — реве Миколка і зіскакує мов би скажений з воза.
Кількох парубків, також червоних і пяних, хапає за що попало, за батоги, коли, оглоблю, і біжать до конаючої шкапини. Миколка уставляється з боку і починає валяти колом раз-у-раз по хребті. Бідна звірина витягає морду, тяжко зітхає і здихає.
— Добив! — кричать в товпі.
— А чого в чвал не пішла!
— Моє добро! — кричить Миколка з зелізним колом в руках і з забіглими кровю очима. Він стоїть, начеб жалуючи, що вже нікого більше бити.
— Ну, і справді таки на тобі хресту нема! — кричать з товпи вже многі голоси.
Але бідний хлопчина вже не памятає себе. З криком пе-ребиваєсь він крізь товпу до гнідої, пригортає її мертву, за-крівавлену морду і цілує її, цілує її, цілує її в очі, в губи... Відтак нараз зривається і бішено кидається з своїми дрібними кулачками на Миколку. В сю хвилю батько, що вже довго уганявся за ним, ловить його наконець і виносить з товпи.