Дотогс ще давнійший іпохондричний стан Раскольнікова був ви^заний і достовірно стверджений многими свідками, доктором Зосимовим, колишніми його товаришами, господинею, прислугою. Все те сильно причинялось до заключения, що Раскольніков не цілком похожий на звичайного вбивця, розбійника і грабителя, тільки що тут річи стоять инакше.
На превеликий гнів боронячих сю думку, сам злочинець майже не пробував боронити себе; на оконечні питання: що іменно могло склонити його до душегубства і що спонукало його допуститися грабіжі, він відповідав дуже ясно з най-грубшою точністю, що причиною всему було його погане положення, його убогість і безпомічність, бажання улекши-ти перші кроки своєї життєвої карієри при помочи бодай трох тисяч рублів, котрі він сподівався найти у убитої. А рішився він на вбивство в наслідок свого легкодумного і малодушного характеру, роздразненого зверх того, недостатком і невдачами. На питання же, що іменно спонукало його прийти самому і признатись до вини, просто відповідав, що щире і сердечне розкаяння. Все те було майже аж грубо...
Засуд однакож показався ласкавійшим, ніж можна було сподіватись в виду доконаного злочинства, та може бути якраз длятого, що злочинець не тільки не хотів оправдуватись, але навіть немов би показував бажання сам ще більше обвинити себе. Всі незвичайні і чудовищні обставини діла були взяті під розвагу. Хоробливий і нужденний стан злочинця перед доконанням проступку не підпав ні найменшому сумні-вови. Те, що він не покористався грабіжю, принято почасти за дійство пробудившогося розкаяння, почасти за незовсім здоровий стан душевних спосібностсй в хвилю доконання злочину.
Несподіване вбивство Лизавети навіть послужило за доказ, котрий підкріпив послідні здогади: чоловік виконує два вбивства і рівночасно забуває, що двері стоять отвором! Наконець добровільне признання до вини в таку пору, коли справа незвичайно запуталась в наслідок ложного обвинувачення самого себе упавшого духом фанатика релігійного (Миколи), і крім того, коли на справдішнього злочинця не було не лиш ясних познак, але навіть майже і ніякого підозріння (Порфір Петрович вповні додержав слова), все те оконечно причинилось до змягчення судьби обвинуваченого.
Викрились крім того цілком несподівано і другі річи, що сильно сприяли підсудному. Бувший студент Разумихін відкопав відкись відомість і подав докази, що злочинець Раскольніков, коли був на університеті, з останніх средств своїх помагав одному свойому бідному і знемагаючому на сухоти університетському товаришеви і аж удержував його через цілого півроку. А коли той умер, ходив за оставшимся старим калікою-батьком покійного товариша (котрий утримував і кормив свого батька своїми трудами трохи не від тринайцятого року життя), помістив наконець сего старика в лічниці, і коли той також умер, похоронив йог|0. Всі ті факти мали в певній мірі корисний вплив на рішення судьби Раскольнікова.
Сама господиня його, мати покійної зарученої Раскольнікова, вдова Зарницина, посвідчила також, що коли вони ше жили в иншім домі, коло Пяти-Углів, Раскольніков при пожарі, в ночі, витягнув з одної кватири, що вже стояла в полуміни, двоє маленьких дітей і попікся при тім чимало. Сей факт висліджено докладно і його ствердили многі свідки.
Одним словом, скінчилося тим, що злочинця засуджено на каторжну роботу другого розряду, на час всего лиш вісьмох років, взявши під розвагу добровільне признання до вини і декотрі облегчуючі вину обставини.
Ще на початку процесу мати Раскольнікова занедужала. Дуня і Разумихін найшли можливість вивезти її з Петербурга на цілий час процесу. Разумихін вибрав місто при зелізній дорозі і не надто далеко від Петербурга, щоби мати можність правильно слідити за ходом процесу і рівночасно як найча-стійше бачитись з Евдокією Романівною.
Недуга Пульхерії Александрівни була якась чудна, нервова, і товаришило її щось в роді помішання, коли не цілковитого, то по крайній мірі частинного. Дуня, повернувши з послідньої стрічі з братом, застала матір вже цілком хорою, в горячці і непритомну.
В той сам вечір умовилась вона з Разумихіном, що іменно відповідати матері на її допити про брата, і навіть видумала разом з ним для матері цілу історію про відїзд Раскольнікова кудись далеко, на границю Росії з одним приватним поручениям, котре здобуде йому і гроші і славу. Однакож їх поразило, що про ніщо те сама Пульхерія Александрівна ні тоді, ні пізнійше не розпитувала. Противно, у неї самої явилась ціла історія про нагальний виїзд сина; вона з сльозами розповідала, як він приходив до неї пращатись; давала при тім пізнати натяками, що тільки її одній відомі многі, дуже важні і тайні обставини і що у Родя богато вельми сильних ворогів, так що йому треба навіть укриватись. А що дотикається його будучої карієри, то вона також здавалась їй безсумнівною і блискучою, коли проминуть декотрі ворожі обставини; впевняла Разумихіна, що син її буде з часом навіть державним мужем, що доказує його стаття, його блискучий літературний талан.
Статтю тую вона читала безнастанно, читала іноді навіть вголос, трохи не спала разом з нею, а все таки, де іменно находиться тепер Родьо, майже не випитувала, навіть мимо того, що з нею очевидячки уникали про те розмовляти, — що вже само могло збудити її підозріння. Стали наконець боятись сего дивного мовчання Пульхерії Александрівни відносно декотрих пунктів. Вона, приміром, навіть не жалувалась на те, що від него нема листів, тоді як переділе, коли проживала в своїм місточку, тільки і жила одною надією і одним дожиданням дістати чим скорше лист від улюбленого Родя.
Послідня обставина була вже надто трудна до обяснення і сильно непокоїла Дуню. її приходила думка, що мати може бути відгадує що небудь страшного в судьбі сина і боїться випитувати, щоби не довідатись ще чого страшнійшого. На всякий випадок, Дуня ясно бачила, що Пульхерія Александрівна не при здоровім умі.
Разів два впрочім лучилось, що вона сама так повернула розмову, що неможливо було, відповідаючи її, не згадати про те, де іменно находиться тепер Родьо; коли-ж відповіди поневолі мусіли вийти незадоволяючі і підозрілі, вона стала відразу незвичайно опечалена, понура і мовчалива, що тревало дуже довгий час. Дуня побачила наконець, що трудно крутити і видумувати, і прийшла до оконечного заключения, що ліпше вже цілком мовчати про звісні пункти, тільки чим раз більше і більше ставало ясно до очевидности, що бідна мати підозріває щось страшного.