Злочин і кара

Страница 138 из 171

Федор Достоевский

— Скажи будь ласка, відки ти се довідався і длячого тебе се так інтересує? — з виразним несупокоєм запитав Раскольніков.

— Ну, ще що! Для чого мене інтересує! От запитав!... та довідався я від Порфіра, між иншим. Та правда, від него майже і все чув.

— Від Порфіра?

— Від Порфіра.

— Що-ж... Що-ж він? — налякано запитав Раскольніков.

4 — Він се славно мені розяснив. Психольоґічно розяснив, по свойому.

— Він розяснив? Таки сам тобі і розяснив?

— Сам, сам; бувай здоров! Пізнійше ще дещо розповім, а тепер мою орудку. Там ... був оден час, що я подумав ... Ну, та що; пізнійше!... Пощо мені тепер упиватись? Ти мене і без вина напоїв. Адже я пяний, Родьку! Без вина пяний тепер, ну, але бувай здоров; зайду; дуже скоро.

Він вийшов.

— Се, се політичний ворохобник, нема сумніву, гіема сумніву! — оконечно рішив про себе Разумихін, поволи спускаючись зі сходів. — І сестру втягнув; се дужіе, дуже можливе при характері Евдокії Романівни. Сходяться, адже вона також мені натякнула. З многих її слів ... і слівець... і натяків все те виходить, якраз так! Та і як инакше обяснити всю тую путанину? Гм! А я було думав ... О Господи, що се я бувало думав? Так, се було затьміння, і я перед ним винуватий! Се він тоді коло лямпи, на коритари, затьміння на мене напустив. Тьфу! Яка погана, грубіянська, підла думка з моєї сторони! Гарний хлопець Миколка, що признався... Та і да-внійше як тепер усе обясняється! Отся хороба його тоді, його чудні всі такі поступки, навіть і давнійше, давнійше, ще в університеті, який він був завсігди хмурний, понурий ... Але що таке значить тепер сей лист? Тут, очевидно, також щось є. Від кого сей лист? Я підозріваю... Гм. Ні, се я все провідаю!

Він нагадав і розібрав усе про Дуню і його серце завмерло. Він зірвався з місця і побіг.

Раскольніков, як лиш вийшов Разумихін, встав, звернувся до вікна, вдарився в оден кут, в другий, якби забувши про тісноту.своєї комірки, і... сів знову на диван. Він цілий мов би обновився; знову боротьба — значить найшовся вихід!

— Так, отже найшовся вихід! А то вже надто усе сперлось і закоркувалось, діймаючо стало душити, дур якийсь чіпався. Від самої сцени з Миколкою у Порфіра, почав він душитись без виходу, в тісноті. Після Миколки, в той самий таки день була сцена у Зоні; перевів і скінчив її цілком, цілком не так, якби міг представити собі наперед... Ослаб, значить, відразу і цілк

— І так: Порфір сам ще і розясняв Разумихінови, психо-льоґічно йому розясняв! Знову свою прокляту психольо-ґію підводити почав! Порфір? Та щоби Порфір увірив хоч на одну мінуту, що Миколка винуватий, після всего того, що між ними тоді зайшло, після тої сцени око в око перед появленням Миколки, на котру годі найти правильного обяснення, кромі одного? (Раскольнікову на кілька заводів сими днями проблискувала і нагадувалась шматками вся та сцена з Порфіром; в цілости він не був в силі винести спомину). Були тоді висказані між ними такі слова, зайшли такі рухи, ґести, замінялись вони такими поглядами, сказане було дещо таким голосом, доходило до таких границь, що вже після того t|| Миколці (котрого Порфір наскрізь зараз по першім слов? і виразі лиця відгадав), не Миколці було захитати саму основу його переконань.

— Та ба! Навіть Разумихін почав вже підозрівати! Сцена на коритарі, коло лямпи, збулась отже тоді не даром. От він кинувся до Порфіра ... Тільки з якої причини отсей то почав його так в дурні пошивати? Що у него за ціль відводити очи Разумихіна на Миколку? Ні, він без сумніву щось задумав; тут є заміри, але які? Правда, від cero поранку у-плило богато часу, — надто, надто богато, а про Порфіра не було ні слуху ні духу. Що-жъсе очевидно гірше...

Раскольніков взяв шапку і задумавшись пішов з кімнати. Перший день за весь той час, він чув себе по крайній мірі при здорових думках.

— Треба покінчити з Свидригайловом, — думав він, — і за яку би то не було ціну, як можна найскорше; сей також, здається, дожидає, щоби я сам до него прийшов.

І в ту хвилю така ненависть піднялась відразу в його усталім серці, що може бути він би міг убити кого небудь з сих двох: Свидригайлова або Порфіра. По крайній мірі він почув в душі, що коли не тепер, то згодом-перегодом він зм(5же се вчинити.

— Побачимо, побачимо, — повторяв він про себе.

Та тільки що він отворив двері до сіней, як ось зіткнувся з самим Порфіром. Той входив до него. Раскольніков остовпів на хвилину, але тільки на одну хвилину. Дивна • річ, він не надмірно здивувався приходом Порфіра і майже його не налякався. Вік лиш'дрогнув, однакож скоренько, таки зараз приготовився:

— Може розвязка! Але як се, він підійшов тихонько, немов кітка, і я нічого не чув? Невже-ж підслухував?

— Не ждали гостя, Родіоне Романовичу, — сказав сміючись Порфір Петрович. — Давно вступити збирався, переходжу, думаю, — чого-ж не заглянути на кілька хвилин. Кудись зібрались? Не задержу. Не задержу. Тільки, бачите, одну папіроску, коли позволите ...

— Та сідайте, Порфіре Петровичу, сідайтіе, — усаджував Раскольніков з таким на око задоволеним і1 приятельським видом, що справді сам би собі чудувався, колиб міг на себе поглянути.

Послідки, осад на дні вишкребтувались! Иноді так чоловік витерпить пів години смертного страху з розбійником, а як приложать йому ніж до горла оконечно, так тут навіть і страх мине. Він усівся простісенько перед Порфіром і не кліпнувши очима, глядів на него. Порфір скривив лице і почав закурювати папіроску.

— Ну, говори-ж, говори-ж, — так аж хотіло вискочити з серця Раскольнікова. — Ну, що-ж, що-ж, ічо-ж ти не говориш?

П.

— Та ті папіроски! — заговорив наконець Порфір Петрович, скінчивши закурювати і відсапнувши, — нездорові, шкодять, а відвязатись годі! Кашляю, добродію, і душити почало. Я, бачите, трусливий, поїхав колись-тут до Б .'..на.