Се було вельми значуче для Раскольнікова: він зрозумів, що мабуть Порфір і передше цілком не укривався перед ним, а противно він сам попався таки в лапку; що тут певно є щось, чого він не знає, якась ціль; що бути-може усе вже підготовлене і зараз, як стій викриється і звалиться на него...
Він отже зараз приступив просто до річи, встав з місця і взяв шапку:
— Порфіре Петровичу, почав він рішучо, але з доволі дильним роздразненням. — Ви вчера заявили бажання, щоби я до вас зайшов для якихсь допросів (він поклав осо-бливший натиск на слово допросів). Я зайшов до вас, і коли вам чого треба, то питайте, а ні, то позвольте вже мені відійти. Я не маю часу, у мене діло... Мені треба бути на похоронах того самого роздоптаного кіньми чиновника, про котрого ви ... також знаєте ... — додав він, зараз таки розсердившись за сей додаток, а потім ще гірше розсер-сердившись. — Мені се все надоїло, добродію, чи чуєте, і давно вже .. я почасти від сего і хорий був ... одним словом, — майже викрикнув він, коли зміркував, що фраза про хоробу ще більше не на місі їй, — одним словом: будьте ласкаві або робити зі мною слідство, або пустити мене домів таки зараз... а коли робити слідство, то не инакше, як па формі, пане! Инакше не позволю; а длятого, поки що майтеся гаразд, бо нам тепер в двійку нічого робити.
— Господи! Та що ви се! Та яке там слідство, — закудку-дакав нараз Порфір Петрович, відразу переміняючи і тон і вид і душком переставши сміятись, — та йе непокійтесь прошу, — падькався він, то знову кидаючись на всі боки, то нараз забираючись усаджувати Раскольнікова, — адже ще час, адже ще час, добродію, і усе те байка! Я, противно, такий рад, що ви наконець до нас завитали. Я як гостя вас приймаю. А за сей проклятий сміх ви, батюшка, Родіоне Романовичу, мене звиніть... Родіоне Романовичу? Адже, так, здається, вас по батькови величають?... Нервовий я чоловік, бачите, розсмішили ви мене вже надто остротою вашої замітки; инший раз, справді, затрясусь як ґуміелястика, та так на пів години ... Смішливий, бачите, чоловік. Задля комплекси моєї навіть параліжу боюся. Та сідайте бо, що ви? Зробіть ласку, батюшка, а то подумаю, що ви розсердились ...
Раскольніков мовчав, слухав і слідив, усе ще гнівно нахмурений. Однак він сів, все-ж таки не випустив з рук шапки.
— Я вам одну річ, батюшка, Родіоне Романовичу, скажу про себе, так сказати в обяснення характеристики, — говорив, пораючись по кімнаті, Порфір Петрович і, як перёдше, мов би уникаючи стрітитись очима з своїм гостем. — Я, знаєте, чоловік нежонатий, не світський і незвісний і до того вже чоловік закінчений, закочанілий. добродію, в стовп пішов, і... і... і чи завважали ви, Родіоне Романовичу, що у нас, то є у нас в Росії, пане, і більше всего в наших петербурських кружках, наколи два розумні люде, не надто ще між собою знакомі, але котрі так сказати, взаїмно себе поважають, ось як ми тепер з вами, добродію, зійдуться разом, г о цілої пів години ніяк не можуть найти предмету для розмови, — деревеніють оден перед другим, сидять і взаїмно конфузяться. А всім є предмет до розмови, у дам, приміром ... у світських, приміром, людей висшого тону, завсі-гди є предмет до розмови, c'est de rigueur, а середньої верстви люде, як ми — всі склонні до конфузи* і неговіркі. . . Думаючі, значить. Відки се, батюшка, походить? Суспільних інтересів нема у нас, чи може чесні ми вже надто і оден од* ного обманювати не хочемо, не знаю, пане. А? Як ви думаєте? Та шапку ось відложіть на бік, начеб відходити зараз збираєтесь, справді не мило глядіти... Я противно так радий, добродію...
Раскольніков положив шапку, не перестаючи мовчати і поважно, нахмурено вслухуватись в пусту і недоладну балаканину Порфіра.
— Та що він, в самім ділі хоче відвернути могу увагу глупим своїм базіканням? %
— Кавою вас не гощу, не місце, добродію, але мінуток пять чому-ж не посидіти з приятелем, для розривки, — не умовкаючи торочив Порфір, — і знаєте, пане, всі ті службов. повинности... та ви, батюшка, не обиджайтесь, що я ось так заєдно ходжу взад та вперед; звиніть, батюшка, обиди-ти вас вже надто боюся, а рух мені таки конечний. Раз-враз сиджу і вже так рад походити хочби мінут пять... геморо-їди, добродію... заєдно гімнастикою збираюсь лічити; там, говорять, статські, дійствительні статські, а навіть тайні советники охотно через мотузок скачуть, добродію; ось воно як: наука, бачите, в"нашім століттю, пане,... А що дотикається отсих тутешніх обовязків, слідств і всеї тої формалістики ... ось ви, батюшка, що лиш зволили згадати самі про слідства... так, знаєте, дійсно, батюшка, Родіоне Романовичу, сі слідства иншим разом самого суддю більше ніж підсудного з толку збивають. Про се ви, батюшка, з повною
справедливістю і остроумно що тільки завважати зволили. (Раскольніков не завважав нічого подібного). Запутаємось, добродію! Направду запутаем! бо заєдно, б^ч одно і те саме, заєдно одно і те саме, як барабан! Он реформа іде і ми хоч в титулах навірно будемо прозвані, хе! хе! хе! А вже про звичаї ось наші юридичні, як ви остроумно зволили виразитись, — так вже зовсім а зовсім з вами згоджуюсь, пане. Ну, хто-ж, скажіть, із всіх підсудних навіть з самого споконвічного мужицтва, не знає, що його, приміром, зразу стануть посторонними питаннями присипляти (після щасливого вашого вираження), а опісля нараз і тарахнуть в саме тімя, обухом, бачите, хе! хе! хе! в саме ось тімя, після щасливого порівнання вашого! Хе! хе! хе! Так ви отже в самім ділі подумали, що я кватирою, бач, хотів вас... Хе! хе! Іронічний же ви чоловік. Ну, не буду! Ах так, при нагоді, одного слівце друге кличе, одна думка другу визиває, — ось ви про форму також передше зволили згадати, дотично слідства, бачите... Та що-ж із форми! Форма, знаєте, в многих припадках дурниця, добродію. Инший раз тілько по приятельськи поговориш, воно і вигіднійше. Форма ніколи не втече, пане, що до сего позвольте мені вас успокоїти, пане; та і що таке на ділі форма, я вас запитаю? Формою годі на кождім кроці стісняти слідователя. Робота слідователя, адже се, так сказати, вільна штука в своїм роді, пане, або щось в тім роді... Хе! хе! хе!...