Злочин і кара

Страница 102 из 171

Федор Достоевский

— У мене тепер одна ти, — додав він. — Ходімо враз ... Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, ходімо отже разом.

Очі його іскрились.

—Цілком як божевільний! — подумалось Зони.

— Куди іти? — в страху запитала вона і мимохіть подалася взад.

— Або-ж я знаю? Знаю тільки, що по одній і тій самій дорозі, навірно знаю, — тай тілько. Одна ціль!

Вона гляділа на него і нічого не розумілу. Вона розуміла лишень, що він страшно, безконечно нещасливий.

— Ніхто з них нічого не зрозуміє, коли ти будеш їм говорити, — тягнув він дальше, — а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе і прийшов.

— Не розумію... — прошептала Зоня.

— Потім зрозумієш. Або ти не те саме вчинила? Ти також переступила... змогла переступити. Ти на себе руки наложила, ти загубила життя... своє (се все одно!). Ти могла би жити духом і розумом, а кінчиш на Сінній ... Все-ж гаки ти видержати не можеш і як останешся сама, зійдеш з розуму як і я. Ти вже і тепер мов би помішана; виходить: нам разом іти/по одній дорозі! Ходімо!

— Нащо? Нащо ви се! — промовила Зоня, дивно тронута і зворушена його словами.

— Нащо? На те, що так годі оставатись — ось нащо! Треба-ж наконець роздумати серіозно і просто, а не по дитячому, плакати і кричати, що Бог не допустить! Ну, що буде, коли в самім ділі тебе завтра в лічницю повезуть? Онтая божевільна і сухітниця умре скоро, а діти? Хіба Полечка не загине? Хіба не бачила ти тут дітей по рогах вулиць, котрих матері милостиню просити висилають? Я провідував, де жиють ті матері і в яких обставинах. Там дітям не можна оставатись дітьми. Там семиліток розпустний і злодій. А все-ж таки діти — образ Христа: "сих є царство небесне". Він велів їх почитати і любити, вони будуча людськість.

— Що-ж, що-ж робити? — істерично плачучи і заломлюючи руки повторяла Зоня.

— Що робити? Зломити щось треба, раз на завсігди, тай тілько: і страдания взяти на себе! Що? Не розумієш? Колись зрозумієш ... Волю і власть, а головно власть! Над всею дро-жачою тварею і над всім муравельником!... Ось ціль! Па-мятай се! Се моя тобі наука на дорогу! Може я з тобою у останній раз говорю. Коли не прийду завтра, почуєш про все сама, і тоді нагадай отсі слова, що чула тепер від мене. І коли небудь, згодом, по богато літах, з життям, може і зрозумієш, що вони означали. Коли-ж прийду завтра, то скажу тобі, хто убив Лизавету. Пращай!

Зоня ціла здрігнулась від страху.

— Та хіба-ж ви знаєте, хто убив? — запитала вона, леденіючи від перераження і дико глядячи на него.

— Знаю і скажу... Тобі, одній тобі! Я тебе вибрав. Я не прощення прийду просити до тебе, а просто скажу. Я давно тебе вибрав, щоб се. сказати тобі, ще тоді, коли батько твій про тебе говорив і коли Лизавета була жива, я отеє подумав. Пращай. Руки не давай. Завтра!

Він вийшов. Зоня дивилаСя на него, як на помішаного, але вона і сама була мов божевільна і чула се. Голова в неї крутилась. ,

— Господи! Як він знає, хто убив Лизавету? Що значили отсі слова! Страшне!

Все-ж таки рівночасно думка не приходила їй в голову. Куди! Куди!...

— О, він мусить бути страшенно нещасливий!... Він кинув матір і сестру. Длячого? Що було? І що у него в замірах? Що се він їй говорив? Він її поцілував ногу і говорив... говорив (так, він ясно се сказав), що без неї вже жити не може ... О, Господи!

В лихорадці і в маяченню провела цілу ніч Зоня. Вона зривалась часто, плакала, руки ломила, або забувалась знову горячковим сном і їй снилась Полечка, Катерина Іванівна, Лизавета, читання Євагелії і він... він, з його блідим лицем і з палаючими очима... Він цілує їй ноги, плаче... О, Господи!

За дверми з правого боку, за тими самими дверми, котрі відділювали кватиру Зоні від кватири Ґертруди Карлів-ни Ресліхової, була кімната середня, давно вже пуста, що приналежала до кватири пані Ресліхової і віднаймалась нею другим, про що і оповіщали карточки на воротах і наклеєні листки паперу на склах вікон, що виходили на канал.

Зоня здавна привикла^уважати отею кімнату незанятою. А мимо того, цілий сей час, біля дверий в пустій кімнаті перестояв добродій Свидригайлов і притаївшись підслухував. Коли Раскольніков вийшов, він постояв, подумав, пішов на пальцях в свою кімнату, котра припирала до пустої кімнати, взяв крісло і нечутно переніс його під самі двері, що вели в кімнату Зоні. Розмова показалась йому цікавою і значу-чою, і вельми, вельми йому сподобалассь, — так сподобалась, що він крісло переніс, щоб на будуче, хоч завтра прикладом, не попасти знову в неприємність перестояти цілу годину на ногах, а уладитись вигіднійше, щоб вже в кождім відношенню мати повне вдоволення.

V.

Коли на другий день рано, рівно в одинайцятій годині Раскольніков увійшов в дім ... го квартала поліції, в відділ урядника слідчих справ, і попросив дати знати про-себе Пор-фірови Петровичу, то він навіть здивувався тому, як довго не принимали його; уплило що найменше десять хвилин, за-ки його позвали. А по його обчисленню повинні би були, здається, таки зараз на него і накинутись. Тимчасом він стояв в почекальни, попри него ходили і переходили люде, котрим, як було видно, ніякого до него не було діла. В сусідній кімнаті, що подобала на канцелярію, сиділо і писало кількох писарів, і очевидно було, шо ніхто з них не мав навіть поняття: хто і що таке Раскольніков?

Неспокійним і недовірчивим поглядом слідив він довкола себе заглядаючи: чи нема коло него хоч одного тайного погляду, щоб пильнував його, назначеного його стерегти, щоб він куди не утік? Але нічого подібного не було: він бачив тільки самі канцелярські, злегка заклопотані обличчя, потім ще якихсь людей, і нікому тут не було до него ніякої потреби, хоч ішов би він таки зара^ на всі чотири сторони світа. Чим раз твердше і твердше укріплялась в нім думка, що коли би дійсно онтой загадочний вчерашній чоловік, онта сновида, що виринула з під землі, усе знав і все бачив, — так чи дали би йому, Раскольнікову, так стояти тепер і спокійно ждати? І невже-ж чекали би його тут, до одииайцятої години, поки йому самому ласкаво схочеться здвигати? Виходило, що або той чоловік ще нічого не доніс, або... або по просту він нічого також не знає і сам, своїми очима, нічого не бачив (та і як він міг бачити?) — отже усе те вчерашнє, що лучилося з ним, Раскольніковом, знов таки було зморою, привидом, перебільшеним від роз-дразненої і хорої уяви його. Отсей здогад ще навіть вчера в часі найсильнійших тревог і розпуки, почав укріплятись в нім.