— А сцо зь вам тутецька треба? — промовив він, все ще не ворушачись і не змінюючи своєї позиції.
— Та нічого, брат, здрастуй! — відповів Свидригайлов.
— Тутецька не місце.
— Я, брат, їду в чужі краї.
— В цузі краї?
— В Америку.
— В Америку?
Свидригайлов вийняв револьвер і звів курок. Ахіллес трохи підвів брови.
— А насцо зь оці зарти (жарти), тутецька не місце!
— Та чому ж би й не місце?
— А тому зь, сцо не місце.
— Ну, брат, це байдуже. Місце хороше; коли тебе почнуть питати, так і відповідай, що поїхав, мовляв в Америку. Він приставив револьвер до своєї правої скроні.
— Але зь тутецька не мозна, тутецька не місце! — стрепенувся Ахіллес, розширяючи все більше й більше зіниці. Свидригайлов спустив курок...
VII
Того ж дня, але вже ввечері, годині о сьомій, Раскольников підходив до квартири матері і сестри своєї,— до тієї самої квартири в будинку Бакалєєва, де улаштував їх Разуміхін. Вхід на сходи був з вулиці. Раскольников ішов, все ще стримуючи ходу і мовби вагаючись, зайти чи ні? Але тепер він не повернувся б нізащо; так він уже вирішив. "До того ж однаково, вони ще нічого не знають,— думав він,— а мене вже звикли вважати за дивака..." Костюм його мав жахливий вигляд: все брудне, бо пробуло цілу ніч під дощем, потріпане, подерте. Обличчя його було майже потворне від утоми, непогоди, фізичного перенапруження і боротьби з самим собою протягом мало не цілої доби. Всю цю ніч провів він на самоті, не знати де. Але принаймні він дійшов остаточного рішення.
Він постукав у двері, йому відімкнула мати. Дунечки не було дома. Навіть і служниці на той час не було. Пульхерія Олександрівна спочатку заніміла від радісного здивування, потім вхопила його за руку і потягла в кімнату.
— Ну, от і ти! — почала вона, затинаючись від радості.— Не сердься на мене, Родю, що я тебе так по-дурному зустрічаю, з сльозами; це я сміюся, а не плачу. Ти думаєш, я плачу? Ні, це я радію, а вже в мене така дурна звичка: сльози самі ллються, це в мене після смерті твого батька, від усього плачу. Сідай, голубчику, втомився, десь певно, бачу. Ой, як ти забруднився.
— Я під дощем вчора був, мамо...— почав Раскольников.
— Та ні ж, ні! — сполошилася Пульхерія Олександрівна, перебиваючи його,— ти думав, я тебе так одразу ж і почну допитувати, за бабською давньою звичкою, не турбуйся. Я ж розумію, все розумію, тепер я вже навчилася по-тутешньому і, далебі, сама бачу, що тут розумніше. Я раз назавжди вирішила: де вже мені втямити, які в тебе думки та питати у тебе звіту? У тебе, може, й бозна-які справи і плани на думці, або наміри там які-небудь народжуються, то мені тебе й штовхати під руку: про що, мовляв, думаєш? Я от... А, Господи! Та чого ж я бігаю туди й сюди, як очманіла... Я от, Родю, твою статтю в журналі читаю вже втретє, мені Дмитро Прокопович приніс. Я так і ойкнула, як побачила, та й дурна ж, думаю про себе, он у нього яка робота, ось і розгадка всього! У нього, може, нові думки в голові на ту пору, він їх обмірковує, а я його мучу й бентежу. Читаю, друже мій, і, звичайно, багато чого не розумію; та воно, проте, так і повинно бути: де вже мені?
— Покажіть-но, мамо.
Раскольников взяв газету і глянув мигцем на свою статтю. Хоч і чудно це було в його становищі і настрої, але ж його охопило те дивне і ущипливо-солодке почуття, яке переживає автор, коли вперше бачить себе надрукованим, до того ж і двадцять три роки давали себе взнаки. Це тривало якусь мить. Прочитавши кілька рядків, він нахмурився, і страшна туга стисла йому серце. Вся його душевна боротьба останніх місяців пригадалася йому разом. З огидою і досадою кинув він статтю на стіл.
— Та тільки, Родю, хоч і дурна я, але ж таки можу зробити висновок, що ти дуже скоро будеш одним з перших людей, коли не найпершим у нашому вченому світі. І сміли вони про тебе думати, що ти збожеволів. Ха-ха-ха! ти не знаєш — вони ж так думали! От, хробаки нікчемні, та чи їм же знати, що таке розум! Адже й Дунечка теж замалим не повірила — бач як! Небіжчик батько твій двічі посилав у журнали — спершу вірші (у мене й зошит зберігся, я тобі коли-небудь покажу), а потім уже й цілу повість (я сама випросила, щоб дав мені переписати), і вже як молились ми обоє, щоб прийняли! Я, Родю, днів шість-сім тому он як побивалася, дивлячись на твій одяг, як ти живеш, що їси і в чому ходиш. А тепер бачу, що і в цьому дурна була, бо захочеш, все тепер одразу добудеш, розумом і хистом. Це ти, поки що, значить, не хочеш тепер, бо важливішими справами зайнятий...
— А що, Дуні вдома немає, мамо?
— Нема, Родю. Дуже часто її не бачу дома, залишає мене саму. Дмитро Прокопович, спасибі йому, заходить зі мною посидіти і все про тебе говорить. Любить він тебе і поважає, мій друже. Про сестру ж не кажу, щоб вона вже була така до мене непоштива. Я не нарікаю. У неї свій характер, у мене свій; у неї свої таємниці якісь завелися, ну а в мене таємниць від вас нема ніяких. Звичайно, я твердо впевнена, що Дуня надто розумна і, крім того, і мене і тебе любить... та не знаю вже, до чого воно дійдеться. От ти мене ощасливив тепер, Родю, що зайшов, а вона, бач, і прогуляла, прийде, я й скажу: а без тебе брат заходив, а ти ж де це була? Ти мене, Родю, дуже не балуй: можна тобі — зайди, не можна — нічого не поробиш, і так підожду. Я все ж таки знатиму, що ти мене любиш, з мене й того досить. Буду ось твої твори читати, буду про тебе чути від усіх, а коли-не-коли — і сам зайдеш провідати, чого ж ще? От зайшов же зараз, щоб утішити матір, я ж бачу... Тут Пульхерія Олександрівна раптом заплакала. [...]
— Мамо, облиште це, я зараз піду. Я не для того прийшов. Прошу вас, вислухайте мене.
Пульхерія Олександрівна боязко підійшла до нього.
— Мамо, що б не сталося, що б про мене ви не почули, що б вам про мене не сказали, чи будете ви любити мене так, як тепер? — спитав він раптом від повноти серця, мовби не думаючи про свої слова і не зважуючи їх.
— Родю, Родю, що з тобою? Та як же ти про це питати можеш? Та хто про тебе мені що скаже? Та й не повірю я нікому, хто б до мене не поткнувся, просто вижену.
— Я прийшов вас запевнити, що я вас завжди любив, і тепер радий, що ми самі, радий навіть, що Дунечки немає,— говорив він далі в тому ж пориві,— я прийшов вам сказати прямо, що хоч ви й нещасні будете, а все ж знайте, що син ваш любить вас тепер більше, ніж себе, і що все, що ви думали про мене, ніби я жорстокий і не люблю вас, все це була неправда. Вас я ніколи не перестану любити... Ну й досить; мені здавалось, що так треба було зробити і з цього почати...