Дурень! — вилаяв його про себе Раскольников.
— Вам треба подати заяву в поліцію,— з цілком діловим виглядом відповів Порфирій,— про те, що, дізнавшись про отаку, мовляв, подію, тобто про це вбивство,— ви просите в свою чергу, повідомити слідчого, якому доручено справу, що отакі й отакі речі належать вам і ви хочете їх викупити... або, скажімо... А втім, вам напишуть.
— В тому ж і річ, що в мене тепер,— якнайбільше постарався удати ніяковість Раскольников,— скрута з грішми... і навіть такої дрібниці не можу... я, бачите, хотів би тепер тільки заявити, що ці речі мої, а що коли будуть гроші...
— Це все одно,— відповів Порфирій Петрович, холодно сприймаючи пояснення про фінанси,— а втім, можна вам і прямо, коли схочете, написати до мене, в тому ж розумінні, що от, мовляв, дізнавшись про те й те і повідомляючи про такі-от мої речі, прошу...
— Це на звичайному, на простому папері? — поспішив перебити Раскольников, знову цікавлячись фінансовою стороною справи.
— О, на найпростішому! — і раптом Порфирій Петрович якось явно насмішкувато подивився на нього, примружившись і начебто підморгнувши йому. А втім, це, може, тільки так здалося Раскольникову, бо сталось усе в якусь мить. Принаймні щось таке та було. Раскольников побожився б, що той йому підморгнув, біс його знає для чого.
"Знає!" — блискавкою промайнуло в голові.
— Пробачте, що такими дурницями турбував,— говорив він далі, трохи збившись, — речі мої коштують якихось там^п´ять карбованців, але вони мені особливо дорогі, як пам´ять про тих, від кого дісталися, і, признаюсь, я, коли почув, дуже схвилювався.
— Тим-то ти так і стрепенувся вчора, коли я Зосимову сказав, що Порфирій закладників опитує! — вкинув Разуміхін, з очевидним наміром.
Це вже було занадто. Раскольников не стерпів і злісно блиснув на нього своїми чорними очима, в яких спалахнув гнів. Та одразу ж і схаменувся.
— Ти, брат, здається, з мене підсміюєшся? — звернувся він до нього із спритно удаваним роздратуванням.— Я згоден, що, може, вже надто турбуюсь про такий, як на твій погляд, дріб´язок, але ж не можна вважати мене за це ні егоїстом, ні пожадливим, і як на мій погляд — ці дві жалюгідні дрібнички можуть бути зовсім і не дріб´язком. Я тобі вже казав оце недавно, що цей срібний годинник, якому ціна — копійка, єдина річ, що після батька лишилася. З мене смійся, але до мене мати приїхала,— повернувся він зненацька до Порфирія,— і коли б вона дізналася,— повернувся знову він хутчій до Разуміхіна, особливо стараючись, щоб затремтів голос,— що цей годинник пропав, то, присягаюсь, це б її до розпачу довело! Жінки!
— Та зовсім же ні! Я зовсім не те хотів сказати! Я зовсім навпаки! — кричав засмучений Разуміхін.
"Чи добре? Чи натурально? Чи не переграв часом? — потерпав про себе Раскольников.— Навіщо сказав: "жінки"?"
— То до вас мати приїхала? — поцікавився для чогось Порфирій Петрович.
— Еге ж.
— Коли ж це?
— Вчора ввечері.
Порфирій помовчав, неначе щось обмірковуючи.
— Ваші речі ні в якому разі й не могли пропасти,— спокійно й холодно повів він далі.— Адже я давно вас тут чекаю.
І, мов нічого не сталося, він дбайливо став підставляти попільничку Разуміхіну, який нещадно струшував попіл цигарки на килим. Раскольников здригнувся, але Порфирій наче й не дивився, все ще заклопотаний цигаркою Разуміхіна.
— Що-о? Чекав! Та ти хіба знав, що й він туди носив застави? — крикнув Разуміхін.
Порфирій Петрович прямо звернувся до Раскольникова.
— Обидві ваші речі, перстень і годинник, були у неї в одному папірці загорнуті, а на папірці ваше ім´я олівцем чітко виведене, так само як і число і місяць, коли вона їх від вас одержала...
— Які ви спостережливі!..— незграбно усміхнувся Раскольников, особливо стараючись дивитись йому просто в очі; але не зміг утерпіти і раптом додав: — Я тому так сказав це, що, десь певно, дуже багато було заставників... так що вам важко було б їх усіх запам´ятати... А ви, навпаки, так добре всіх їх пам´ятаєте, і... і...
Безглуздо! Погано! Навіщо я це додав!"
— А майже всі заставники тепер уже відомі, так що тільки ви одні й не зволили завітати,— відповів Порфирій з ледь помітною ноткою глузливості.
— Я був не зовсім здоровий.
— І про це чув... Чув навіть, що дуже вже були чимось розстроєні. Ви й тепер наче бліді?
— Зовсім не блідий... навпаки, цілком здоровий! — грубо й злісно відрізав Раскольников, раптом змінюючи тон. У ньому накипала злість, і він не міг угамувати її. А саме в злості й проговорюсь! — майнула знову думка.— І чого вони мене мучать!.."
— Не зовсім здоровий! — підхопив Разуміхін.— Оце так сказав! До вчорашнього дня майже не при повному розумі був... Ну, віриш, Порфи— рію, сам ледве на ногах, а тільки лиш ми, я та Зосимов, вчора одвернулись — одягся і втік потихеньку і колобродив десь мало не до півночі, і це в цілковитому, я тобі скажу, маренні, можеш ти це уявити! Надзвичайний випадок!
— І невже в цілковитому маренні? Он яке діло! — якось по-баб´ячому похитав головою Порфирій.
— Ет, дурниця! Не вірте! А втім, ви ж і без того не вірите! — занадто вже зло вихопилось у Раскольникова. Але Порфирій Петрович немовби не розчув цих дивних слів.
— Та як же інакше міг би ти вийти, коли б не був у маренні? — запалився раптом Разуміхін.— Навіщо вийшов? Для чого?.. І чому саме потай? Хіба ж ти в здоровому розумі тоді був? Тепер, коли вся небезпека минула, я вже прямо тобі це скажу!
— Надокучили вони мені дуже вчора! — звернувся раптом Раскольников до Порфирія з нахабно-визивною усмішкою,— я і втік від них квартиру найняти, щоб вони мене не розшукали, і грошей купу взяв з собою. Он пан Замьотов бачив ті гроші. А що, пане Замьотов, при своєму розумі я був учора чи в маренні, розсудіть-но суперечку?
Він би, здається, так і задушив в цю мить Замьотова. Занадто вже не подобалися йому його погляд і мовчання.
— По-моєму, ви говорили дуже розумно і навіть хитро, тільки роздратовані були надміру,— сухо заявив Замьотов.
— А сьогодні казав мені Никодим Хомич,— вкинув Порфирій Петрович,— що зустрів вас учора вже зовсім пізно, в квартирі роздавленого кіньми чиновника...