Він ішов вулицею тихо й поважно, не поспішаючи, щоб не викликати ніяких підозрінь. Мало дивився на зустрічних, навіть старався зовсім не дивитись на них і бути щонайменше примітним. Тут згадав він про свій капелюх. "Боже мій! І гроші були позавчора, і не міг змінити на картуза!" Прокльон вихопився з душі його.
Зазирнувши випадково, одним оком, у крамничку, він побачив, що там, на стінному годиннику, вже десять хвилин на восьму. Треба було і поспішати і водночас зробити гак: підійти до будинку в обхід, з іншого боку... [...]
Та от уже й близько, ось і будинок, ось і ворота. Десь раптом годинник вибив один раз. "Що це, невже пів на восьму? Бути цього не може, мабуть, поспішають!"
На щастя його, на воротях знову все обійшлося благополучно. Мало того, навіть, мов навмисно, в ту саму мить тільки що поперед нього в´їхав у ворота величезний віз сіна, який зовсім закривав його весь час, поки він проходив підворіття, і тільки віз виїхав з воріт у двір, він миттю прослизнув праворуч. Чути було, там, по той бік воза, як кричало й сперечалося кілька голосів, але його ніхто не помітив і назустріч ніхто не трапився. Багато вікон, які виходили на цей величезний квадратний двір, було тоді відчинено, але він не підвів голови — не мав сили. Сходи до старої були близько, зразу з воріт праворуч. Він уже був на сходах...
Перевівши подих і притиснувши рукою серце, що мало не вискакувало з грудей, тут-таки намацавши і поправивши ще раз сокиру, він почав обережно і тихо сходити вгору, раз у раз прислухаючись. Але й на сходах у ту пору було зовсім безлюдно; усі двері були зачинені, і ніхто йому не зустрівся. На другому поверсі двері в одну порожню квартиру були, правда, розчинені навстіж, і там працювали малярі, але й ті не глянули в його бік. Він постояв, подумав і рушив далі. "Звичайно, було б краще, коли б їх тут зовсім не було, але... над ними ще два поверхи".
Але ось і четвертий поверх, ось і двері, ось і квартира навпроти, та, порожня. На третьому поверсі квартира, що під лихварчиною, за всіма ознаками, теж порожня: візитну картку, яка була прибита до дверей цвяшками, знято,— виїхали!.. Він задихався. На якусь мить зринула в нього думка: "Чи не повернутись?" Але він нічого не відповів собі на це і почав прислухатись, що робиться в квартирі старої: мертва тиша. Потім ще раз прислухався, що там, внизу, на сходах, слухав довго і пильно... Далі оглядівся востаннє, увесь підібрався, обсмикнувся іще раз поторкав у петлі сокиру. "Чи не блідий я... занадто? — думалося йому,— чи не помітно, що хвилююсь? Вона недовірлива... Чи не зачекати ще... поки серце вгамується..."
Але серце не вгамовувалось. Навпаки, наче навмисно, колотилося дужче, дужче, дужче... Він не витримав, повільно простягнув руку до дзвоника і смикнув. За півхвилини подзвонив ще раз, вже дужче.
Тиша. Дзвонити даремно було нічого, та йому й не годилося. Стара, звичайно, була дома, але вона обережна і до того ж сама. Він почасти знав її звички... і ще раз припав ухом до дверей. І чи то чуття його були такі загострені (що взагалі важко припустити), чи справді було виразно чути, але раптом він розрізнив наче обережне шарудіння рукою біля замкової ручки і наче шелест плаття об самі двері. Хтось тихо стояв біля самого замка і, як і він зовні, прислухався, причаївшись по той бік і, здається, теж припавши ухом до дверей...
Він навмисно поворушився і щось вголос пробурмотів, щоб і знаку не дати, що ховається; потім подзвонив втретє, але тихо, солідно і без будь— якого нетерпіння. Згадуючи про це потім, яскраво, виразно — ця хвилина відкарбувалася в пам´яті навіки,— він збагнути не міг, звідки взяв стільки хитрості, тим більше, що розум його часом начебто зовсім затьмарювався, а тіла свого він майже і не відчував... Ще за мить він почув, що защіпку знімають.
VII
Двері, як і тоді, прочинилися на маленьку щілинку, і знову два пильних і недовірливих ока втупилися в нього з темряви. Тут Раскольников розгубився і зробив було важливу помилку.
Боячись, що стара злякається того, що вони лишилися сам на сам, і не сподіваючись, що вигляд його її заспокоїть, він узявся за двері і потягнув їх до себе, щоб стара часом не надумала знову замкнутись. Помітивши це, вона не смикнула дверей до себе, але й не випустила ручки замка, так що він мало не витяг її, разом з дверима, на сходи. Побачивши, що вона стоїть на дверях, не даючи йому ввійти, він пішов просто на неї. Та відскочила злякано, хотіла було щось сказати, але якось наче не змогла і тільки дивилася на нього широко відкритими очима.
— Здрастуйте, Альоно Іванівно,— почав він скільки міг невимушено, але голос не послухався його, затремтів, урвався,— я вам... річ приніс... та ось краще ходімо сюди... до світла...— І залишивши її, він сам без запрошення пройшов у кімнату. Стара побігла за ним, язик у неї розв´язався.
— Господи! Та чого вам?.. Хто такий? Що вам потрібно?
— Та що це ви, Альоно Іванівно... знайомий ваш... Раскольников... ось заставу приніс, що обіцяв недавно...— І він простягнув їй заставу.
Стара глянула була на заставу, але зразу ж втупилась просто в очі непроханому гостеві. Вона дивилася пильно, злісно і недовірливо. Минув якийсь час: йому привиділося навіть в її очах щось подібне до насміщ. ки, немовби вона вже про все догадалася. Він відчував, що втрачає впевненість, що йому вже майже страшно, так страшно, що, здається, коли б вона дивилась отак, не кажучи й слова, ще з півхвилини, він би втік звідти.
— Та чого ви так дивитесь, наче не пізнали? — промовив він раптом теж із злістю.— Хочете — беріть, а ні — я до інших піду, мені ніколи.
Він і не думав це сказати, а так, само зненацька вихопилося. Стара схаменулась, і рішучий тон гостя її, видно, заспокоїв.
— Та чого ж ти, голубе, так раптом... що це? — спитала вона, дивлячись на заставу.
— Срібна цигарниця: адже я говорив минулого разу. Вона простягнула руку.
— Та що це ви такий блідий? Он і руки трусяться. Викупався, чи що, голубе?
— Пропасниця,— відповів він уривчасто.— І не схочеш, та будеш блідий... коли їсти нема чого,— додав він, ледве вимовляючи слова.