— Слухай далі... З другого боку, молоді, свіжі сили, що гинуть марно без підтримки, і це тисячами, і це всюди! Сто, тисячу добрих справ і заходів, які можна б зробити і уладнати на бабчині гроші, одказані на монастир! Сотні, може, тисячі життів, спрямованих на добру путь, десятки сімейств, врятованих від злиднів, від розкладу, від загибелі, від розпусти, від венеричних лікарень,— і все це на її гроші. Вбий її і візьми її гроші, з тим, щоб з їх допомогою присвятити потім себе служінню всьому людству і загальній справі: як ти гадаєш, чи не загладиться один невеличкий злочин тисячами добрих вчинків? За одне життя — тисячі життів, врятованих від гниття і розкладу. Одна смерть і сто життів натомість — та тут же арифметика! Та й що важить на загальних терезах життя тієї мізерної, дурної і лютої баби? Не більш як життя воші, таргана, та й того не варте, бо баба та — істота шкідлива. Вона чуже життя заїдає: вона он нещодавно Лизаветі пальця зо зла вкусила, замалим не відрізали!
— Звичайно, вона не гідна жити,— зауважив офіцер,— але ж тут природа.
— Е, брат, та природу ж виправляють і спрямовують, а без цього довелося б потонути в забобонах. Без цього жодної б великої людини не було. Кажуть: "обов´язок, совість",— я нічого не хочу говорити проти обов´язку й совісті,— але ж як ми їх розуміємо? Чекай, я тобі ще одне запитання поставлю. Слухай!
— Ні, ти почекай, я тобі запитання поставлю. Слухай!
— Ну?
— От ти тепер говориш і ораторствуєш, а скажи ти мені: сам ти уб´єш ту стару чи ні?
— Звичайно, ні! Я для справедливості... Та й не в мені тут справа...
— А як на мене, коли сам ти не наважуєшся, то тут і немає ніякої справедливості! Ходім ще партію!
Раскольников був неабияк схвильований. Певна річ, все це були звичайнісінькі і не нові вже, не раз чувані, в інших тільки формах і з інших приводів, молоді розмови й думки. Але чому саме тепер довелося йому почути саме таку розмову і такі думки, коли у власній голові його тільки що зародилися... точнісінько такі ж думки? і чому саме тепер, коли він виніс зародок своєї думки від старої, якраз і потрапляє він на розмову про стару?.. Дивним завжди здавався йому цей збіг... Величезний вплив цієї коротенької трактирної розмови на нього виявився під час дальшого розвитку подій: немовби справді було тут якесь приречення долі, віщування...
Повернувшись з Сінної, він кинувся на диван і цілу годину просидів без руху. Тим часом смеркло, свічки в нього не було, та й на думку не спадало йому засвічувати. Він ніколи не міг пригадати; думав він тоді про що-небудь чи ні? Нарешті, його знову почало трусити, морозити, він зрадів, догадавшись, що на дивані можна й лягти. Скоро міцний, важкий сон наліг на нього, неначе придавив. [...]
Зненацька він виразно почув, що б´є годинник. Він здригнувся, отямився, підвів голову, глянув у вікно, зміркував, котра година, і враз схопився, зовсім опам´ятавшись, наче його зірвало з дивана. Навшпиньки підійшов він до дверей, прочинив їх і почав прислухатися, що діється внизу на сходах. Серце його страшенно колотилося. Але на сходах було тихо, наче всі вже спали... Страшенно вразило його, що він міг проспати в такому забутті з учорашнього дня і нічого ще не зробив, нічого не приготував. А тим часом, може, й шосту годину било. І незвичайна гарячкова і якась розгублена метушливість поняла його раптом, замість сну і отупіння. А втім, готування було недовге. Він докладав усіх зусиль, щоб усе зміркувати і нічого не забути, а серце все колотилося, стукотіло так, що йому і дихати стало важко. По-перше, треба було петлю зробити і до пальта пришити,— хвилинна справа. Він поліз під подушку і відшукав в напханій під нею білизні зовсім подерту, стару, непрану свою сорочку. З неї він видер тасьму на вершок завширшки і вершків на вісім завдовжки. Цю тасьму склав він удвоє, скинув з себе своє широке, міцне, з якоїсь товстої бавовняної матерії літнє пальто (єдиний його верхній одяг) і почав пришивати обидва кінці тасьми під ліву пахву зсередини. Руки його трусилися, поки він шив, але він упорався, і так, що зовні нічого не було видно, коли він знову одягнув пальто. Голка й нитки були в нього вже давно наготовлені і лежали в шухляді, в папірці. Що ж до петлі, то це була дуже вдала його власна вигадка: петля призначалася для сокири. Не можна ж по вулиці нести сокиру в руках. А якщо й під пальтом сховати, то все-таки довелося б рукою підтримувати, що теж було б помітно. Тепер же, з петлею, варто тільки вкласти в неї лезо сокири, і вона висітиме спокійно, під пахвою зсередини, всю дорогу. Заклавши ж руку в бічну кишеню пальта, він міг і кінець сокирища придержувати, щоб воно не колихалося, а що пальто було дуже широке, справжній мішок, то і не могло бути помітно зовні, що він щось рукою, через кишеню придержує. Цю петлю він теж уже два тижні тому придумав.
Покінчивши з цим, він просунув пальці в маленьку щілину, між його "турецьким" диваном і підлогою, пошукав біля лівого кутка і витяг давно вже наготовану і сховану там заставу. Ця застава була однак зовсім не застава, а просто дерев´яна, гладенько вистругана дощечка, завбільшки і завтовшки така, якою могла б бути срібна цигарниця. Цю дощечку він випадково знайшов під час однієї з своїх прогулянок, в якомусь дворі, де, у флігелі, містилася якась майстерня. Вже потім він додав до дощечки гладеньку і тонку залізну пластинку,— певно, уламок від чогось,— яку теж знайшов тоді ж на вулиці. Склавши обидві дощечки, з яких залізна була меншою від дерев´яної, він дуже міцно зв´язав їх разом хрест— навхрест, ниткою, потім акуратно і красиво обгорнув їх у чистий білий папір і обв´язав так, щоб важко було розв´язати. Це для того, щоб на якийсь час відвернути увагу старої, коли вона почне поратися з пакуночком, і вибрати, таким чином, зручну хвилину. Залізна ж пластинка додана була для ваги, щоб стара хоч у першу мить не догадалася, що "річ" дерев´яна. Все це він зберігав до певного часу під диваном. Тільки що він витяг заставу, аж зненацька десь на дворі пролунав чийсь крик: