У великому, дрімучому лісі, далеко на півночі Фінляндії, росли поруч дві величезні сосни.
Вони були такі старі, такі старі, що ніхто — навіть синій мох — не міг пригадати, чи були вони колись молодими, тонкими сосонками. Звідусюди було видко їхні темні верхів'я, що високо здіймалися над лісовими хащами. Навесні серед густих віт старих сосон співав веселі пісеньки дрізд, а маленькі рожеві квіти вересу підводили свої голівки і дивилися вгору так боязко, ніби хотіли сказати: "О, невже й ми будемо такими ж великими і такими ж старими?"
Взимку, коли віхола обгортала всю землю білою ковдрою і квіти вересу спали під пухнастими сніговими заметами, дві сосни, наче два велетні, стерегли ліс.
Зимова буря з шумом проносилася по хащах, змітала сніг з гілок, обламувала крони дерев, валила додолу міцні стовбури. І тільки сосни-велетні стояли завжди твердо й прямо, і жоден найдужчий ураган не міг примусити їх схилити голови.
А коли ти такий міцний та стійкий — це тобі неабищо!
Край того лісу, де росли старі сосни, на невеличкому пагорку примостилася хатинка, крита дерном, яка двома маленькими віконцями дивилася в ліс. У хатинці жив бідний селянин із своєю жінкою. Вони мали клаптик землі, де сіяли хліб, і невеличкий город. Тим і жили. А взимку селянин рубав у лісі дерева, продавав деревину на лісопильню й купував на ці гроші масло та молоко.
У селянина з жінкою було двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Хлопчик — Сільвестр, а дівчинка — Сільвія. І де тільки знайшлися для них такі імена! Напевно, в лісі...
Якось узимку брат і сестра, Сільвестр і Сільвія, пішли до лісу — глянути, чи не попався в сильця, що їх вони поставили, який-небудь лісовий звірок або пташка.
Справді — в одне сильце попався білий заєць, а в друге — біла куріпка. І заєць, і куріпка були живі; вони заплуталися лапками в сильцях і жалісно пищали.
— Відпусти мене! — пролопотів заєць, коли Сільвестр підійшов до нього.
— Відпусти мене! — пропищала куріпка, коли Сільвія нахилилася до неї.
Сільвестр і Сільвія дивом здивувалися. Ніколи ще вони не чули, щоб лісові звірі говорили по-людському.
— А й справді, відпустімо їх! — сказала Сільвія.
І разом з братом почала обережно розплутувати сильце.
Тільки-но заєць відчув себе вільним — щодуху пострибав у лісові зарості. А куріпка полетіла геть так швидко, як тільки могли нести її крильця.
— Підопринебо!.. Підопринебо все зробить, про що тільки ви попросите! — гукнув заєць на ходу.
— Просіть Зачепихмару!.. Просіть Зачепихмару!.. Буде у вас усе, що схочете! — вигукнула й куріпка на льоту.
І знов у лісі стало тихо-тихо.
— Що це вони казали? — промовив перегодом Сільвестр.— Про якісь Підопринебо і Зачепихмару?
— Я ніколи не чула таких дивних імен,— сказала Ольвія.— Хто ж це може бути?
В цю мить дужий порив вітру пронісся по лісі. Верхів'я старих сосон зашуміли, і в їхньому гомоні Сільвестр і Сільвія ясно почули слова:
— Ну що, друже, стоїш досі? — спитала одна сосна другу,— Ще держиш небо? Недарма ж лісові звірі прозвали тебе Підопринебо!
— Стою! Держу! — загула друга сосна.— А ти як, стара? Все воюєш із хмарами? Адже й тебе недарма звуть Зачепихмара!
— Щось ніби слабну я,— прошелестіло у відповідь.— Ось нині вітер обломив у мене горішню гілку. Видно, і справді старість надходить!
— Гріх тобі жалітися! Тобі ж усього-на-всього триста п'ятдесят років! А от мені вже триста дев'яносто минуло!
І стара сосна тяжко зітхнула.
— Бач, он знову повертається вітер,— прошепотіла молодша сосна.— Під його посвист так добре співати пісні!
Заспіваймо-но з тобою про далеку давнину, про нашу молодість. Адже нам з тобою в про що згадати!
І під шум лісової бурі сосни, гойдаючись, заспівали:
Ми скуті морозом, в сніги одяглись.
Бушує й гуде хуртовина.
І спогади з снами над нами сплелись —
Про давнє минуле, про те, як колись,
В далекі часи старовинні,
Дві юні сосни від землі підвелись
І стали зростати невпинно,
Фіалки під нами стократно цвіли,
Метелиці хвою білили,
І хмари летіли, і бурі гули.
Навколо дерева валили...
До неба тяглись ми, росли і росли.
Зігнути нас довгі роки не змогли.
Зламати нас бурям несила...
— Так, нам з тобою є про що згадати, є про що розповісти,— сказала старша сосна І тихенько зарипіла.— Поговорімо з цими дітьми.
І одна її гілка хитнулася, начебто показуючи на Сільвестра та Сільвію.
— Про що вони хочуть з нами говорити? — спитав Сільвестр.
— Ходімо краще додому,— шепнула Сільвія,— я боюсь цих дерев.
— Зажди,— сказав Сільвестр.— Чого їх боятись? Та ось і тато йде!
І справді, лісовою стежкою йшов їхній батько з сокирою на плечі.
— Ото дерева, так дерева! Саме такі, як мені треба! — сказав батько, спинившися біля двох сосон.
Він уже підняв сокиру — підрубати сосну, ту, що була старша, але Сільвестр і Сільвія з плачем кинулися до нього.
— Таточку,— заблагав Сільвестр,— не займай цю сосну! Це ж Підопринебо!
— Таточку, і цю не руш! — мовила Сільвія.— Її звуть Зачепихмара!
— І чого тільки дітлахи не вигадають! — засміявся батько.— Ну, та гаразд, хай собі стоять, коли вже ви за них так просите. Я знайду собі й інші.
І він пішов далі в ліс, а Сільвестр і Сільвія залишились біля старих сосон.
— Ви врятували нам життя! — загули сосни, — Просіть же тепер у нас все, що схочете.
Але не завжди легко сказати, чого тобі найбільше хочеться.
— Я б хотів, — нарешті сказав Сільвестр, — аби хоч ненадовго виглянуло сонце, а то в лісі зовсім не видно стежки.
— І я б хотіла, щоб швидше прийшла весна і розтанув сніг! — сказала Сільвія. — Тоді н пташки знову заспівають…
— Ой, які ж ви нерозумні! — зашелестіли сосни. — Адже ви могли зажадати стільки чудових речей! І багатство, і шану, і славу — все мали б!.. Та нічого не поробиш, треба виконати ваше бажання. Слухай же, Сільвестре: хоч би куди ти пішов, хоч би на що глянув — усюди тобі віднині світитиме сонце.
— І твоє бажання, Сільвіє, сповниться: хоч би куди ти пішла, хоч би про що заговорила — завжди навкруг тебе розтаватиме холодний сніг і буятиме весна!
— О, як це чудесно! — вигукнули Сільвестр і Сільвія.— Спасибі вам, любі сосни, за подарунки. А тепер прощавайте!
І вони весело побігли додому.