Утрата
Не звинувачуйте мене, прошу вас,
Ув ідолопоклонстві. Та дозвольте
Просити в неї на колінах ласки.
О люба королево, ви пішли
З життя, коли я тільки увійшла
У нього, дайте ж руку, щоб її
Поцілувала я.
Поліна
Прошу терпіння!
Цю статую недавно встановили,
Ще й фарба не підсохла.
Камілло
Так багато
Життєвих сил скорботі віддали ви,
Що і шістнадцять зим не розігнали,
Що і шістнадцять літ не одмінили
Тужби. Так довго не могла б тривати
Ніяка радість. Будь-яка печаль
Себе раніше вбила б.
Поліксен
Любий брате,
Хай той, про кого мовлено це слово,
Та знайде сили скинути із себе
Тягар важкий.
Поліна
Якби я знала, пане,
Що статуя моя так вразить вас,
Я б вам її не показала.
Леонт
Ні,
Облиш завісу.
Поліна
Вам не треба більше
Дивитися на неї: здасться вам,
Що рухається статуя.
Леонт
Облиш.
Хотів би я померти... Тільки щось
Мені ввижається... То хто ж її
Створив?! О пане, гляньте, та хіба ж
Вона не дихає? І не струмує
По жилах в неї кров?
Поліксен
Яка майстерність!
Неначе лине подих з уст її.
Леонт
І очі в неї рухаються, ніби
Сміється з нас мистецтво.
Поліна
Закриваю
Завісу. Бо подумає мій пан,
Немов вона жива насправді.
Леонт
Ах,
Поліно люба, як мені забути
Прожиті з нею разом двадцять років?
Холодна кров спалахує безумством.
Облиш її.
Поліна
Королю, я шкодую,
Що схвилювала вас, але я можу
Іще завдати болю вам.
Леонт
Готовий
До цього болю я: він має присмак
Солодкий, любий серцю. Та стривай:
Невже і справді дихає вона?
Який різець спромігся відтворити
Цей ніжний подих? О, не смійтесь з мене:
Її я поцілую.
Поліна
Любий пане,
Прошу вас, не робіть цього, бо фарба
Ще свіжа на вустах її, і ви
Її зітрете, а свої вуста
Забрудните. Завісу затягаю.
Леонт
Не руш її, нехай хоч двадцять років
Лишається.
Утрата
Тоді і я залишусь
На цей же час, щоб бачити її.
Поліна
Облиште все і вийдіть із каплиці
Або ж готуйтесь до нових чудес.
Якщо ви здатні витримати це,
Скажу я статуї зійти до вас
І вам подати руку. Та боюся,
Подумаєте ви, що темні сили
Мені допомагають. Це не так!
Леонт
Усе, що ви їй скажете зробити
Або сказати,— радий буду я
Побачити й почути. Бо, напевно,
Так само легко наказати їй
Заговорити.
Поліна
Отже, я прошу
Довір'я вашого. Спокійні будьте,
А хто вважає, ніби я роблю
Недозволенне щось, хай вийде звідси.
Леонт
Роби — усі лишилися на місці.
Поліна
Грай, музико, і пробуди її!
Музика.
Зійдіть, бо час настав! Не будьте вже
Камінням! Підійдіть, прошу, здивуйте
Усіх, хто вас спостерігає тут.
Виходьте швидше з вашої могили,
Мовчання подаруйте смерті, в неї
Життя вас викупило. Йде!
Герміона сходить з п'єдесталу.
Не бійтесь:
Нічого потойбічного нема
У рухах та у жестах Герміони
Так само, як у магії моїй.
Не кидайте її, аби вона
Не вмерла вдруге: то було б уже
Подвійне вбивство. Дайте руку їй.
У неї, молодої, ви просили
Руки її. А нині, в цьому віці,
Чи ж їй просити вашої руки?
Леонт
Яке тепло живе! Як це — чаклунство,
Воно таке ж природне, мов їда.
Поліксен
Вона його цілує!
Камілло
Гляньте: висне
Й на шиї! Хай вона щось скаже
І доведе, що до живих належить.
Поліксен
Хай розповість нам, де вона була
І як змогла від смерті утекти.
Поліна
Коли вам скаже хтось: "Вона жива",
Закричите ви всі: "Це просто казка!"
Але вона, хоча іще мовчить,
Жива насправді. Лиш терпіння майте.
(До Утрати)
Ви, гожа панночко, ідіть сюди
І станьте на коліна, попросіть
Благословення матері. Дивіться:
Знайшлась Утрата наша, люба пані.
Герміона
Боги, погляньте вниз, пролийте благість
Із ваших урн святих на доньку нашу!
Скажи, дитя моє кохане, як
Ти врятувалася, де ти жила
І як дісталась до палацу батька?
Ти чула, я дізналась від Поліни:
Надію дав оракул, що жива ти!*
І я зуміла зберегти життя,
Аби побачити, що буде далі.
Поліна
Для цього маємо ми часу досить.
Надмірні радощі бентежать дух,
Тож всі ми, ощасливлені, ходімо,
І кожен хай розділить з вами щастя.
Я ж, горлиця стара, злечу ізнов
На сідало підгниле; буду плакать
За другом, що не знайдеться ніколи,
Допоки не загину.
Леонт
Заспокойся,
Поліно! Візьмеш чоловіка ти,
Якого я пораджу — як дружину
Беру за радою твоєю. Так
Домовилися ми й заприсяглись.
Ти віднайшла мені дружину. Як, —
Не знаю, бо вважав, бо навіть бачив
Я мертвою її. І на могилі
Молився марно. Щоб тобі знайти
Достойну пару, — не піду далеко,
Бо знаю, що на думці має він.
Камілло, підійди і дай їй руку.
Твої заслуги, відданість твою
Підтверджують аж двоє королів.
Ходімо звідси.
(До Герміони)
Люба, чом не глянеш
На брата нашого? Простіть мене
За те, що поміж ваших чистих зорів
Підозру хвору спорудив я. Ось
Твій зять, цей гожий принц, якого небо
Із нашою дочкою заручило.
Поліно добра, виведи нас звідси
Туди, де кожен зможе на дозвіллі
І розпитати, і розповісти,
Яку він роль в тій прірві часу грав,
Що розітнула навпіл нам життя
Ходімо. Покажи дорогу нам.
Виходять.
КІНЕЦЬ
Післямова
Час написання п'єси — 1610—1611 рр. Відомо, що дозвіл на по-становку "Зимової казки" було підписано королівським цензором Джорджем Баком, який зайняв цю посаду в жовтні 1610 р. 15 травня 1611 р. п'єсу побачив на сцені "Глобуса" астролог Саймон Форман, який ретельно занотував свої враження від спектаклю в щоденнику. В листопаді того самого року "Зимова казка" виконувалась при дворі, про що свідчить запис у книзі палацових розваг. Уперше надрукована in folio 1623 р. за писарською копією Р. Крейна, який зробив чисто-вий варіант рукопису Шекспіра.
Дослідники вважають, що сюжетним першоджерелом "Зимової казки" є роман Р. Ґріна "Пандосто, або Торжество часу" (1588), пере-виданий 1595 р. під назвою "Дораст і Фавнія". Роман користувався великою популярністю і неодноразово перевидавався (1592, 1595, 1607, 1614 та були інші численні видання в XVII ст.). Як роман Ґріна, так і п'єса Шекспіра пов'язані з поширеною в той час літературною традицією, зокрема з авантюрним романом пізньої античності. Так, в історії Дораста і Фавнії (у Шекспіра Флорізель і Утрата) шекспіроз-навці вбачають сюжетні паралелі з "Дафнісом і Хлоєю" Лонґа, "Ефі-опікою" Геліодора та ін. З "Пандосто" не пов'язана, однак, сцена "оживлення" Герміони, в якій знаходять віддалений відгук на міф про Пігмаліона або на трагедію Евріпіда "Альцеста".
Назва п'єси пояснюється словами маленького принца Мамілія: "Сумні казки найкращі для зими". Проте, хоч слово "казка" навіть винесене в заголовок, фольклорний елемент тут значно слабший, ніж у "Цимбеліні". В художній структурі п'єси переважають пастораль-но-новелістичні мотиви. Є в "Зимовій казці" й фарсові епізоди, фраг-менти маски.
Дві основні сюжетні лінії в п'єсі (Леонта і Герміони; Флорізеля і Утрати) об'єднані філософською думкою про поступальний рух часу, який випробовує усіх, несучи і радість, і горе. Людина залежить від часу, але вона ж наділена здатністю і впливати на його рух, пришви-дшуючи або уповільнюючи події. Саме поступальний рух часу вселяє надію на можливість оновлення перемоги добра над злом.
Загальна настроєність оповіді в "Зимовій казці" оптимістичні-ша, ніж у попередніх трагікомедіях. Серед персонажів п'єси немає жодного традиційного антагоніста-лиходія (Антіох — у "Періклі", королева — в "Цимбеліні"), чия зла воля примушувала б час плинути назад, прирікаючи героїв на численні нещастя.
У порушенні гармонії буття тепер винні насамперед персонажі, які сліпо йдуть за голосом своїх пристрастей, нівечать власну людсь-ку природу. Етичні проблеми, таким чином, знову опиняються в центрі уваги драматурга.
Особливо цікавий образ Леонта. Багато що зближує героя і з Антіохом, і з Цимбеліном. Як і вони, Леонт — король-тиран, король-деспот. Проте, на відміну від Антіоха, Леонт не є персоніфікацією наділеної владою безкарної порочності.
Активність, несхитна переконаність у своїй правоті відрізняють героя і від Цимбеліна, котрий є тільки співучасником зла, яке чинить королева. Сценічна роль короля Сіцілії інша — показати згубність людської зіпсутості. Давня тема ревнощів у "Зимовій казці" розв'язується по-новому. Почуття, яке раптово охопило героя, аж ні-як не впливає на його світосприйняття. Усі зміни в характері персо-нажа винесено за межі сценічного часу. Із розмови Леонта й Поліксе-на на початку п'єси глядач може лише здогадуватися про пастораль-ний світ дитинства героя. Перетворення Леонта на свавільного і жор-стокого тирана відбулося задовго перед розв'язкою конфлікту. Перві-сна природність буття давно ним втрачена. Тому невинна спроба Ге-рміони воскресити вже не існуюче минуле і спричиняє лютий спалах ревнощів Леонта.
Особливо привертає увагу драматурга самий психологічний стан героя як прояв ущербності його внутрішнього світу. Мотивування вчинків Леонта не розроблене, характер персонажа умисно спроще-ний. Зате найменші нюанси переходів від надії до відчаю, від сумні-вів до гіркої переконаності, що Герміона нібито зраджує його, пере-дані на диво реалістично. Зникло колишнє захоплення гармонійністю людської особистості. Ренесансний антропоцентризм усе частіше змінюється у мистецтві XVII ст. усвідомленням внутрішньої конфлік-тності характеру людини, що породжує прагнення вивчити самий ме-ханізм людських пристрастей.
Леонт, ставши джерелом зла, вносить дисонанс у навколишню дійсність: несправедливо осуджено Герміону, гине Антіґон, вірний Камілло залишає Сіцілію. Символічною є смерть маленького Мамі-лія. Це — злочин проти поступального руху часу, персоніфікацією якого традиційно виступають юні шекспірівські герої. І природа по-мщається Леонту самотністю, запізнілим каяттям. Проте перемога зла в "Зимовій казці" навіть тимчасово не здається абсолютною. Сваволі короля чинить опір смілива Поліна, яка нагадує Емілію в фінальних епізодах "Отелло". Герміоні несміло намагається допомогти Антіґон. Співчувають королеві Клеомен і Діон. У жодній із пізніх п'єс Шекс-піра немає такої кількості образів, що свідчать про добре начало люд-ського єства.
Втіленням ренесансної віри в єдність внутрішньої і зовнішньої досконалості людської особистості є у п'єсі образ Герміони. Своєю величною красою і розумом героїня нагадує Порцію з "Венеціансько-го купця". Але вола позбавлена активності юної венеціанки, її весе-лого життєлюбства. Досконалість Герміони нагадує застиглу красу античних скульптур, які вражають живим теплом, але все-таки ли-шаються статуями. Ренесансний ідеал набирає статичного характеру, очуднюється, викликаючи почуття ностальгії за зникаючою красою. Мотив перетворення Герміони в "статую", а потім у фіналі "ожив-лення" її підготовані, таким чином, усім розвитком сюжету.
Сумовита тональність сцен у палаці Леонта контрастує з пасто-ральним настроєм епізодів, пов'язаних із змалюванням сільської іди-лії в другій половині п'єси (IV, V). Жанр пасторалі вже давно утвер-дився в ренесансній Англії. Звертались до нього Е. Спенсер ("Пасту-ший календар", 1579), Ф. Сідні ("Аркадія", 1590), Р. Ґрін ("Мена-фон", 1589), Т. Лодж ("Розалінда", 1590) і багато інших. Елементи пасторалі наявні і в комедіях Шекспіра. Усе ж саме в "Зимовій казці" правила жанру дотримані драматургом найпослідовніше. На сцені з'являється із співом і танцями натовп пастухів та пастушок, лунають їхні кумедно-простодушні репліки, які ще більше підсилюють загаль-ні веселощі. Навіть поява волоцюги Автоліка хоч і надає подіям хара-ктеру побутової достовірності, а проте не руйнує ілюзії ідилії.
Включення в структуру п'єси мотивів пасторалі пояснюється прагненням драматурга створити відповідне тло "природної гармо-нії" коханню принца Флорізеля й Утрати. А фабулу пасторалі й скла-дали історія почуттів героїв, їхня індивідуальна доля, виведена за ме-жі реального, а тому дисгармонійного світу. Тема природи звучала майже в усіх ранніх комедіях Шекспіра ("Марні зусилля кохання", "Два веронці", "Сон літньої ночі", "Як вам це сподобається" та ін.). Тепер вона набула самодостатнього значення. У природі герої знахо-дять ту точку опори, яка втрачена людським суспільством. Пастораль стає єдино можливим втіленням ідилічних, а за суттю своєю "приро-дних" людських стосунків.
Кохання принца Флорізеля й Утрати — основний позитивний полюс дії "Зимової казки". Сповнене гармонії почуття молодих геро-їв своєю "природністю" контрастує із згубними пристрастями Леонта і Поліксена. Особливо близька до навколишнього поетичного світу Утрата, символічна її перша поява перед глядачами. Юна героїня ро-здає учасникам сільського свята букети квітів, немовби втілюючи красу і щедрість животворної природи.
Шекспір не робить з Утрати буколічної пастушки. Юна принце-са, вихована в селянській хатині, розумом і почуттям власної гідності перевищує наївних селянок. Невірно було б, проте, бачити в цьому компроміс драматурга, який пояснює достоїнства героїні її королівсь-ким походженням. Утрата цілком не належить ні світові двору, ні сільській пасторалі. Значення цього образу набагато ширше. В ньому з новою силою відродилась ренесансна віра в самоцінність людської особистості. Природне оточення сприяє вільному розвитку вродже-них достоїнств героїні, чия індивідуальність формується поза штуч-ною атмосферою палацу. Розкріпачене людське єство сповнене гар-монії, активного тяжіння до добра.
Особливо яскраво природність Утрати виявляється в її діалозі з Поліксеном. Король Богемії умовляє героїню не нехтувати гвоздика-ми лише через те, що вони — наслідок втручання людини в життя природи. Розвиваючи свою думку, Поліксен приходить до виправ-дання шлюбів між представниками різних станів, красномовно дово-дячи єдність усього сущого в природі. Але для нього це тільки теорія. Коли Флорізель хоче взяти такий шлюб, Поліксен сповнюється лют-тю не менш руйнівною, ніж ревнощі Леонта.
Утрата заперечує аргументи Поліксена, який чваниться своїм благородством. Сама природа, часткою якої відчуває себе героїня, не приймає штучних відносин, вигаданих людьми. Сонце однаково сві-тить над халупою і над палацом. У жодній із п'єс Шекспіра немає та-кої кількості образів, які підкреслювали б зв'язок героїв з природою. Утрата раз у раз асоціюється з квітами, її очі — вода, а Флорізель — місяць, що дивиться у воду, та ін. Подібні порівняння будуються не тільки на поетичній лексиці, але й на суто побутових реаліях. Утра-та — це "королева сиру та вершків". Прагне до природної гармонії із світом і юний принц. Флорізель не знає, що Утрата рівна йому за на-родженням. І проте він певен, що, відмовившись від шлюбу з дочкою пастуха, порушить закон природи.
Закохані герої ранніх комедій Шекспіра існували в умовах гар-монійного навколишнього світу. Флорізель і Утрата покликані внести елементи майбутнього в позбавлене цілісності сучасне. Тема гармонії поєднується у п'єсі з темою безперервності й спадкоємності життя. У "Зимовій казці" співіснують герої трьох поколінь. До старшого — ка-зково-патріархального — належить старий 80-річннй пастух. Середнє покоління — це Леонт, Поліксен, Герміона. Саме вони роблять найбі-льше помилок. Їхня сфера — недосконале сучасне. До третього поко-ління належать юні закохані, чиї образи пов'язані з лінією майбут-нього. Усі ці часові шари не існують у п'єсі ізольовано. Конфлікти одного покоління розв'язуються при допомозі наступного.
Час у "Зимовій казці" постає перед глядачем не у своїй стихій-но-руйнівній, а в природно-творчій функції. Ревнощі Леонта поруши-ли його звичний плин. І герой виявився приреченим на позачасову самотність. Гине Мамілій, вигнано Утрату. Майбутнє покинуло палац правителя Сіцілії. Проте помилки героїв — частина розвитку й зросту самого Часу. З поверненням Утрати його хід відновлюється. Симво-лічним втіленням цього стає оживлення "статуї" Герміони. Трагічні конфлікти відійшли в минуле, на зміну їм можуть прийти нові. Безпе-рервне хвилювання людського життя триває.
До постановки "Зимової казки" зверталися режисери найрізно-манітнішої художньої орієнтації. У 50-х рр. XIX ст. п'єса була поста-влена Ч. Кіном у "Театрі принцеси". Спектакль було витримано в стилі "натуралістичного археологізму". Сцени в Сіцілії, наприклад, відтворювали стародавні Сіракузи з фонтаном Аретузи і храмом Мі-нерви. У 1906 р. "Зимову казку" поставив Г. Бірбом-Трі на сцені "Те-атру її величності". Вистава вражала вікторіанською помпезністю. У 1912—1914 рр. "Зимова казка" була поставлена в театрі "Савой" ре-жисером Харлі Ґренвіллом-Баркером у дусі художніх експериментів того часу.
Ставили п'єсу російські дореволюційні та радянські театри. У 1887 р. до "Зимової казки" звернувся Малий театр. Роль Леонта ви-конав О. Ленський, Поліксена — К. Рибаков, Поліни — Г. Федотова. Особливою удачею постановки стало виконання ролі Герміони М. Єрмоловою. Це був один із найбільш вдалих шекспірівських спек-таклів Малого театру.
У 1958 р. "Зимову казку" було поставлено на сцені МХАТу ре-жисером М. Кедровим. У ролі Герміони виступила Л. Пушкарьова, Леонта зіграв М. Болдуман.
Український глядач зміг ознайомитися з п'єсою у.виконанні ак-торського колективу театру М. Соловцова (кін. XIX — поч. XX ст.).
"Зимова казка" чотири рази була перекладена російською мо-вою в дореволюційні часи: М. Кетчером (прозовий перекл.), А. Соко-ловським, К. Случевським та П. Каншиним. За радянського часу з'явився переклад Т. Щепкіної-Куперник.
Пісні із "Зимової казки" перекладав С. Маршак.