Дитина слухала і розуміла все, але далі німувала; ридала по ночах Уляна, кусаючи подушку… А якоїсь ночі Христинка прокинулася, обійняла маму за шию і проказала так чисто, наче ніколи й не втрачала мови:
— Не плачте, мамо. Як виросту, піду батька шукати.
Минулого року серед лютої зими пропала Христина.
Пропала серед білого дня, заголосила Уляна у дворі, на плач прибігла сусідка і розповіла таке, чого не могла зрозуміти мати.
— Нині вранці забігла до мене ваша Христя і сказала: "Перекажіть мамі, щоб не побивалася, я скоро повернуся". І побігла, я не встигла навіть розпитати.
Чекала й тужила Уляна і зчорніла з горя, а дочка за два тижні з’явилася і впала мамі на груди.
— Простіть, але ви мене не пустили б. А я до самої цариці в Києві доступилася і прошеніє, що мені печерський монах склав, у руки їй віддала.
Не сварила Уляна: а чи ж то вона не так само колись лютої зими йшла аж до Москви Павла шукати? Сказала тільки:
— Не роби цього більше, доню. Не проси. Батько твій ніколи не гнув шиї. Їх не вблагаєш, а гідність свою знівечиш.
…Дружно вдарили дзвони за Самарою. Ой лишенько, та це ж уже плащаницю виносять, а Христина десь ходить… Ну, нарешті! Жахтить поміж дубами малинова керсетка.
— На дворі терен тешуть, а в хаті косу чешуть… — ще таланить доччина пісня й обривається, вибігла Христя з діброви така свіжа, як великодня крашанка, припала до матері, обняла за шию: — Ой мамо, та яка ж ви нині гарна!
Дивилася на дочку, як у чисту воду, і бачила тепер себе саму і свої потаємні стежки між тирсою на Мгарській горі, а на одній з них — стрункого красеня, несміливого студіозуса, заполоненого її красою.
— Павле… — тихо схлипнула, і зів’яв цвіт на молодій калині, і в росу канула пелюстка миттєвої материнської втіхи.
Христос воскресе!
Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ…
"Воскреснемо. Кров’ю дітей наших уб’ємо смерть… І сказав Господь Авраамові: "Поглянь од місця, де ти тепер стоїш, і до півночі, і до полудню, і до востоку — всю землю, що бачиш, віддам нащадкам твоїм навіки, а наплодиш ти їх, як піску земного, і коли хто зможе злічити пісок земний, то і нащадків твоїх злічить, і на ворогів своїх наженуть вони страх, і гнатиме їх шелест летючого листу".
Світися, світися, новий Єрусалиме, ликуй нині, веселися!
"Не плач нині, скорбна мати, за розп’ятими синами своїми, бо в лоні дочок твоїх достигає сила твоя, і посіється її знову, як трави та листу, і збори жнив твоїх не поїдять неситі…"
Да святиться сир, масло, яйця і всякії сніді!
"Хай святиться ім’я твоє, рідна земле. Хай святяться тихі води й кришталеві джерела, рута–м’ята й черешневий цвіт, колос пшениці й гроно винограду, білочолі хлопчики й русокосі дівчата, добре батьківське насіння й чисте лоно матерів, пісня твоя й незанімілі губи співців і речників твоїх, меч твій і мисль твоя, сила й віра…"
Править пасхальну службу отець Кирило, і молиться словесами Божими і своїми Уляна. Слова молитви змивають з душі накип зневіри, Христос воскресає з мертвих, смертю смерть зборовши, тужавіє у сплюндрованому серці жінки віра, віра здирає зі серця луду печалі, і світ постає перед Уляною прозорий і чистий, в якому не зможе вічно жити нечисть, бо роса, вода і соки цієї землі для нечисті ядучі.
Підводиться з колін, обмита молитвою і розквітла вірою, і вже не страшний для неї шмат дальшого її життя, хай він промине і в неволі: дочка понесе ту віру й дітям своїм передасть, а ті — сотням і тисячам своїх, і добрі вони будуть, а плюгавих у зародку вб’ють.
Святить паски отець Кирило, хрестить кропилом голову Христини, нахиляється і цілує її у тім’я; спасибі тобі, святий отче; дівчина виймає з кошика крашанку й дає її священикові, а дзвони вже сміються дрібним перебором, кличуть молодь на майдан вести танки.
— Ой цвіт калину ломить, передня най ся вклонить, передня уклонилась, а задня залишилась, — веде Христина дівчат, а хлопці вже лаштуються збоку, щоб розбити дівочого шнурка.
— Хто ж там селом їде, хто ж там селом їде! — запитують дівчата.
— Ми панські служечки, ми панські служечки, — відповідають хлопці. — Пустіть же нас, пустіть же нас вою–воювати!
— Не пустимо, не пустимо мости поламати!
— А ми мости поламаєм!..
Розбивають хлопці дівочого ланцюга, і вже біля кожного своя; а чи ж буде то його, а якась таки буде, піде з утіхи у страждання, бо так мусить бути і так треба, і виплаче свої очі, але зате дасть життя своєму родові, — думає Уляна; а дзвони грають, дзвони витанцьовують на дзвіниці, й ураз… Ой дівчата, ой дружечки, та що це за така кумпанія у довгополих сіряках з лісу вийшла?
— Спудеї, спудеї! — загомоніло на майдані, молоді й старші ринули до довгополого товариства.
Уперед вийшов ставний юнак під вусом, його сиві очі розбіглися по різнобарвній юрбі й зупинилися на малиновій керсетці, по якій попливли вниз білі коси, цупко прикипіли, захоплені й здивовані; юнак насилу відірвав погляд від великих очей дівчини, що враз зашарілася й опустила голову, в пояс поклонився людям, промовив:
— Людіє добрі, аз єсьм префект великої конгрегації Києво–Могилянської академії, а це спудеї нашої альме матріс, і пашпорти суть у нас, а послані ми від академічної корпорації з білою книгою просити подаянія від охотнодателів на спорудження конгрегаційної Благовіщенської церкви.
З гурту спудеїв вийшов скарбник зі скарбоною і став поруч з префектом, сивоокий юнак провадив далі:
— А за ваші щедрі подаянія ми покажемо вам інтермедію "Смерть, Юда і Воїн".
Натовп зацікавлено чекав на видовище, спудеї розступилися, на середину вийшов Козак, задекламував:
Аз есьм воїн славний,
Всьому світу справний.
Я би тую смерть сам убив із луку,
Хай не попадається в мою руку.
Та ба. Смерть таки виходить з косою, клацає зубами, а з другого боку шкандибає Юда з торбою за плечима. Відступа–ють сполохані дівчата, а скарбник разом з префектом уже обходить півколо глядачів, брязкають до скарбони мідяки. Христина простягла руку до матері, не відводячи погляду від префекта, бере від неї гривеника і подає йому. Юнак нахиляє її руку до скарбони й стискає за зап’ястя, падає монета, тихо дзенькнувши, і це був останній звук, який чула Христина, бо гомін дзвонів віддалився враз на кілька верст, ген аж за Чаплинку; Смерть беззвучно ворушить щелепами, голосу її теж не чутно, Христина чує тільки боязкий потиск руки хлопця і його питання: