— Дивовижно, дивовижно, — похитав головою Сегюр, і бачила Катерина: у нього є щось своє на думці. Щоб розвіяти його можливі сумніви щодо непідробності святкових пишнот, вона провадила далі:
— Повірте мені, мосьє, що я їжджу тепер не заради балів і святкувань — народу лише повідомили про мій приїзд, і я не винна… — кокетливо змовкла і по хвилині продовжувала: — Їжджу для того, щоб мій люд міг наблизитися до мене, щоб я мала змогу прийняти скарги, а потім покарати тих, хто зловживає владою. Я дотримуюся приказки: "Від ока господаря гладшає худобина". Двадцять років тому, час немалий, ми видали "Наказ", в якому пообіцяли народам зварваризованої Русі нові закони. На Комісії нового уложення ці закони були затверджені. Тепер же… Ви не знайомилися з моєю новою працею "Російський апофегмат"? Отож "Наказ" обіцяв народам блаженство, "Апофегмат" стверджує, що це блаженство вже настало. Але ж бувають випадки правопорушень, і тому я…
— А народ переконаний у правдивості того, що записано у вашому "Апофегматі"? — перебив Сегюр, лукаво примруживши очі.
— Хіба ви не бачите?
— Дивовижно, дивовижно, — повторював посол, пильно придивляючись до облич за вікном карети.
— А ще покажу вам при нагоді, — далі нав’язувала Катерина Сегюрові розмову, — цікаву книгу — вона є у моїй бібліотеці — книгу сьогоднішніх прислів’їв, зібраних у народі нашим аматором усної словесності Іполитом Богдановичем. Вона вас остаточно переконає. Адже анонімна поезія унеможливлює підлабузництво і підтверджує тільки справжній стан речей.
— Цікаво почути хоча б кілька тих народних перлин.
— Ну, наприклад: "Не так живи, як хочеться, а так, як цар велить". Або: "Чого немає, того не домагайся…"
— Справді вірнопідданські приказки. Просто не віриться, що після стількох бунтів…
— Народ переконався в тому, що бунти призводять до руйнації, покора ж породжує добробут.
— То правда. Але найбільша трудність у тому, щоб привчити народ миритися із залежністю, що дає спокій і вигоди. Бо аж тоді, коли він призвичаїться до тих вигод, він сам зміцнюватиме свою залежність. Невже вам пощастило перебороти цю трудність? О, якби–то наш король міг створити таке диво у Франції — після Монтеск’є, Вольтера, Руссо!..
— Росії не загрожують ваші філософи, мосьє Сегюр. Адже сам Руссо сказав, що республіканський лад придатний лише для малих країн, великим державам потрібна монархія.
— Виходить, Франція повинна змагатися за розширення своєї території?..
— Тільки не коштом Росії, мосьє Сегюр!
— Хм… Отже ви, ваша величність, переконуєте мене, що російський уряд зумів привчити своїх підданих цінувати спокій. Але ж у тюрмах в’язні живуть теж спокійно, та чи почуваються вони там добре?
Катерина не одразу відповіла на ущипливе питання співрозмовника. Помовчала, тамуючи злість, потім мовила з викликом:
— А ви уявіть собі, мосьє, що на сьогодні в нас майже немає в’язнів. За винятком найзапекліших пугачовців, на совісті яких багато жертв. Я не можу без жаху думати про страшні часи царювання імператриці Анни, коли жорстокий Бірон позбавив життя і вислав до Сибіру більше шестисот тисяч душ…
Вона відхилила віконце, щоб помахом руки викликати в натовпу благоговійне ревіння, що до решти розвіяло би сумніви Сегюра. Натовп справді загорланив, та цієї миті зі святково одягнутого гурту вибігла дівчина, ще дитина, вона з криком "милостива царице!" кинулася до карети і ткнула в долоню імператриці згорток паперу. Катерина відсмикнула руку, але зніяковіла під поглядом Сегюра, бо дівчина бігла за каретою, вже знайшовся поліцейський, що схопив її за коміра; цариця величним жестом зупинила охоронця порядку, ласкаво усміхнулася до дівчини і взяла в неї згорток.
— Розберіться і вдовольніть, — подала папір збентеженому Безбородькові. — Як бачите, Румянцев добре виконує мої розпорядження, — додала з притиском.
— Чи не міг би я знати, — нахилився у чемному поклоні Сегюр, не приховуючи зловтішної посмішки, — про що просять ваші успокоєні піддані?
— Прочитайте, Олександре Андрійовичу, — процідила крізь зуби Катерина.
Безбородько розгорнув сувій і по–канцелярськи монотонне почав читати записку, надаючи тоном якнайменшого значення написаному:
— "Милостива государине, зжальтеся наді мною: я ще не бачила у вічі свого батька, хоч мені минуло вже дванадцять років. Я народилася без нього. Але він не злочинець, він учений, ім’я його Павло Любимський….Діда мого, лубенського чинбаря, зашмагали канчуками, нас з мамою вигнали з дідизни…"
— Досить! — пирснуло з уст цариці. — Який конфуз… Розберіться й покарайте винних… А втім, буде ще наш указ про звільнення в’язнів. Любимський? — Катерина наморщила чоло. — Гм… Любимський! На жаль, він давно вже на волі.
— Дивовижно, дивовижно, — похитав головою Сегюр.
Царський кортеж наближався до Подолу. В Катерини був украй зіпсований настрій, у кареті залягла напружена мовчанка; Сегюр, вдоволений, що йому, королівському послові, більше нема потреби заздрити успіхам північної просвіченої монархині, лукаво позирав то на Безбородька, то на Катерину. Прикру тишу роздер гарматний залп з Печерської фортеці; французький посол, пробуючи поправити царицин настрій, мовив:
— Напевно, сусіди подумають, що ви збираєтесь завоювати Туреччину або ж Індію…
— Отже, петербурзький кабінет, що тепер перебуває на Дніпрі, досить вагомий, якщо може так тривожити сусідів, — різко відказала Катерина.
— І до того такий малий, всього в декілька дюймів, бо тягнеться від однієї скроні до другої, від перенісся до волосся… Зате могутній. Щоб монархічна держава була сильна, треба, щоб її величина відповідала здібностям того, хто нею керує.
— Спасибі, мосьє, за вишуканий комплімент, — сухо подякувала цариця.
Процесія проїхала врешті крізь тріумфальні ворота. Катерина в супроводі почту вийшла з карети, і всі попрямували до дерев’яного чепурного палацу.
У приймальній залі стояла вишикувана в ряд дворова знать: обер–камергер Шувалов, польський коронний гетьман Ксаверій Браницький, який пожертвував навіть репутацією своєї дружини, щоб лише до приїзду короля до Київа отримати аудієнцію у цариці, фельдмаршал Румянцев, литовський маршал граф Потоцький, англійський посол Герберт Фітц.