— Чули мої вуха від богомольців: наша матінка цариця власною персоною поїде по імперії, бо воочію хоче побачити життя своїх підданих, утішити їх і щедротою оживити краї. Не забуде вона і нас, що пізнали радість розкаяння. Тільки великі грішники, ті, що в мовчазних келіях, не побачать ніколи світу, бо посягали вони на святая святих — на скіпетр царський.
Втім, до потайника архімандрита хтось голосно загримав. Ієронім відсахнувся від щілини, схопив до рук молитовника й розгорнув його, аж потім зняв защіпку. Біля дверей стояв сполоханий келар Микита.
— Каторжний Теплицький…
— Що знову? — кинувся архімандрит.
— Ваше преосвященство, різдвяний піст для всіх православних однаковий. Тому ієромонах Зосим і йому, окаянному, не вкинув до супу сала. А він спіймав Зосима на монастирському подвір’ї і прив’язав товстелезним мотузом до Рибних воріт на лобному місці, аки пса…
Великий грішник Калнишевський побачив знову світ на Різдво.
Ударили дзвони, розгойдали застиглий туман, і він розм’як від гарячої міді, ліг крижаною шкіркою на сніги; шугнуло крилате гайвороння вгору, а безкриле чорною вервечкою полинуло до Преображенського собору на відправу; з казематних нір по черзі виводили таємних колодників, кожного під вартою чотирьох караульних, до церкви на молитву.
Упала залізна штаба на дверях головленківського каземату, зойкнув старий отаман, аж заплакав з радості, вийшов з лабіринту й ослаб на різкому повітрі, а очі від світла осліпли, підвів закуті руки до білого неба, Матвєєв штовхнув його у спину, щоб ішов, Соханов проказав тихо: "Дай йому подихати трохи, Ваня". Калнишевський вдячно поглянув на Соханова, помітив, що той дуже марний й мішки під очима набрякли — жовті, як у мерця, тож зрозумів, що недовго жити солдатові, й очима заблагав повісти йому таємницю.
Мовчав Соханов, бо мусив мовчати при інших караульних: з трьох один таки продасть; та видно було по очах слу–живого, що він уже ладен сказати, і Калнишевський переступив поріг собору з великою надією в серці.
Архімандрит проголосив єктенію, упоминаючи ім’я Катерини. "Довго царює, не дай Боже їй мого віку", — подумав Калнишевський і вклякнув. Приглядався до образу з розп’ятим монахом, якого з одного боку зваблює красуня–грішниця словами: "Сниди со креста", а з другого диявол тягне праведного шнуром до пекла, але губи монаха замкнені величезним замком, на якому написано: "Положи устам моим хранило". Глянув Калнишевський ще раз на Соханова, що стояв за його спиною, — замка на його устах уже не було; караульний позирнув на Матвєєва, що стояв поруч і з благоговінням слухав проповідь архімандрита про пастиря, що пішов шукати одну заблудлу вівцю, полишивши дев’яносто дев’ять незаблудлих, підступив до в’язня на півкроку й прошепотів:
— То був якийсь учений на прозвище Любимський. Він утік звідси десять років тому, не спіймали…
Полегшений стогін глухо вирвався з грудей отамана, він упав пластом на холодний мармур і вже не думав про царицині ювілейні милості, на які тепер сподівалися всі в’язні, а плачучи молився, дякуючи новонародженому Христові за те, що не дав пропасти філософові, його живучій думці у темниці, за те, що і його власне ім’я не пропаде безгучно в соловецькій домовині.
Розділ третій
Гримлять оркестри, варавлять дзвони у лаврських дзвіницях, шугають зміями феєрверки, б’ють гармати в Печерській фортеці — володар Київської, Чернігівської і Новгородської губерній, фельдмаршал Румянцев–Задунайський зустрічає у Києві імператрицю всея Русі як воєначальник. Було ж обіцяно колись: подасть цариці Гетьманщину, як на тарілці, — сумирну й закріпачену. Десять карабінерських полків замість десяти полків козацьких, п’ятнадцять повітів, і ніяких тобі осавулів, ніяких бунчукових товаришів — самі ротмістри, поручики, майори, титулярні радники. Слухаюсь, ваше сіятельство фельдмаршал! Слухаюсь, ваша величносте! Раді старатися!
Старайтеся. Домагайтеся дворянських грамот — не боронимо. Беріть титули, закріпачуйте селян, але забудьте назавжди про козацькі вольності, про якісь там універсали. Ось Кочубеї виводять свою генеалогію від татарських мурзаків,
Безбородьки — від польських шляхтичів Ксенжицьких, Полетики шукають свого прізвища в литовських гербовниках. То чого ж вам ще треба? Гроші маєте, права маєте, посилайте дітей до академій і на царську службу, забудьте про тих, що не доскочили вашого, бо всі рівними ніколи не зможуть стати, і кричіть на повний голос: "Хвала тобі, покровителько наша!"
Від Петербурга до Києва — мощені дороги, білі хати завішані килимами — це фантазія князя Таврійського. Але більше Потьомкін не торкнеться ні до чого й пальцем, хай показує свій хист фельдмаршал сам. А далі — від Кодака аж до Херсона, до того нового Петербурга, збудованого на болотах, що на півдні має прославити Григорія Потьомкіна, ще киплять роботи.
Румянцев не чепурить Києва: йому не потрібно зовнішнього блиску. Зовнішній блиск потрібен фаворитам, щоб на якийсь час засліплювати своїх хлібодателів; володар колишньої Гетьманщини далеко від двору сам один зміцнив трон імператриці краще, ніж сотні блюдолизів при дворі, і він прийме її, як повинен приймати царів воєначальник, — військовим парадом.
Народ юрбою суне, народ морем стоїть від Броварів до Подолу, сніг розквашується на болото під тисячами ніг, через кожних п’ятдесят сажнів при наближенні царського кортежу спалахують бочки зі смолою і гримлять залпи — тоді заквітчані дівчата кидають вирощені в парниках квіти під копита коням, а солдати стріляють з мушкетів; чотирнадцять карет, за ними півтори сотні саней з кибитками повільно просуваються до Подолу. Посередині позолочена карета, запряжена десятьма кіньми; в кареті одесную цариці сидять міністр закордонних справ Олександр Андрійович Безбородько і французький посол Сегюр, позаду статс–дама Олександра Браницька, небога і коханка Потьомкіна, та камер–юнгфера Перекусихіна.
Царська знать і гості чекають на царицю у новозбудованому дерев’яному палаці на Подолі. Князя Таврійського немає ні тут, ні там. Він на час київських святкувань поселився далеко від двору — в будинку архімандрита Києво–Печерської лаври.