"Що це зі мною, — схаменувся Карамзін. — Адже ніхто так мене не називав, Радищев того слова не сказав, я сам його вимовив зі самоіронією, щоб збити пиху опонентові, щоб він поквапився заперечити, та Радищев промовчав, а образливе слово помчало за мною і мучить мене, спонукує, щоб я сам заперечив його своїми ділами… Будуть діла — я підійму нашу літературу на європейський щабель, я підіймуся над усіма в ім’я вищої мети, тому й їду до Європи, щоб побачити висоту того щабля… І житимеш сам, без друзів? Так. Треба стати вище над путами дружби, позбутися тягаря обов’язку перед однодумцями. На шляху до високої мети краще не мати ні ворогів, ні друзів — вони заважають…"
— Милостивий пане, милостивий пане, — чує Карамзін, як візник звертається до нього по–німецьки. Що таке, чому зупинився диліжанс? Народ он зібрався біля поштової станції, галас, візник розгублений, зляканий. — Милостивий пане, будемо їхати до кордону чи повернемося? У Парижі революція…
Карамзін прудко зіскочив зі сидіння; усе те, що не давало йому спокою в дорозі, враз вимелося з пам’яті від страшної у своїй несподіваності новини — може, це причулося? Та люди вже обступили подорожніх і навперебій переказували неймовірні вістки, які дійшли до них щойно.
"Бастилія впала! Комендантові фортеці Делоне відтяли голову, настромили на піку й понесли по місті".
"Статського радника Фулоне, що відав у Парижі фінансами й нахвалявся нагодувати парижанів сіном, повісили на вуличному ліхтарі, напхавши йому до рота вівсяної полови".
"Король сховався у Версалі…"
— Будемо вертатися, милостивий пане? — усе ще допитувався візник.
Вертатися? Як це — вертатися? Стільки років мріяти про цю подорож, готуватися до неї, подолати сотні миль дороги — й вертатися?.. Але це неймовірно. Франція — зразок європейської цивілізації — кишить нині розгнузданою черню, як Казань за Пугачова?
Було вкрай обурливо: уявив, як падають колони версальського палацу, кришаться капітелі, горять картини в Луврі — чернь трощить усе, до чого вона перед тим не мала доступу, грабує музеї і крамниці, й віками утверджена французька монархія, що давала світові великих мудреців і полководців, держава, під скіпетром котрої розквітали наука й мистецтво, в якій бідний знаходив для себе хліб, а багатий насолоджувався достатком, — враз упала від удару темної сили.
І якщо дорогою терзали Карамзіна сумніви і він весь час сперечався з Радищевим, обороняючись і поступаючись, то зараз скипів благородною люттю до нього: "Заглянь до історії, наївний республіканцю, і ти дізнаєшся, що безвладдя гірше за будь–яку владу. Воля ж бо там, де закони; де беззаконня — там рабство… Ні, я таки поїду до Парижа лише для того, щоб побачити збезчещену Францію і розповісти потім людям про зло, до якого закликав ти".
Карамзін рішуче ступив на підніжку диліжанса й махнув візникові:
— Поганяй до Страсбурга!
На кордоні, видно, ще не отримали ніяких розпоряджень від нової влади. Перевірили документи, французький постиліон у синьому камзолі й високих ботфортах підігнав свого диліжанса — і вже подорожній на французькій землі серед ельзаських родючих нив, що простелилися біля підніжжя понурих Вогезів. Тут ще тихо, селяни працюють на полі, ніби й нічого не сталося в їхній батьківщині; нервову метушню помітив Карамзін лише на передмісті Страсбурга — ще здалеку. Його пройняло погане передчуття, він зібрав усю силу духу, щоб бути спокійним; коні в’їхали на міський брук.
— Мосьє, — повернув голову постиліон, — раджу вам зняти циліндра, щоб не наразитися на неприємності.
Карамзін мовчки послухався поради, сторожко позирав на озброєних чоловіків, що вешталися вулицями — довгоштанні, у червоних шапках, у в’язаних беретах з пришпиленими малиновими кокардами. Вони похмуро супроводжували поглядами поштовий диліжанс, у тих поглядах відчувалися владна суворість і зверхність; зіщулюється внутрішньо чужинець від непевності, хоч зовні тримається гордо й незалежно; диліжанс пробирається вузькими вулицями, минає готичну церкву, а далі нема проїзду — дорога загачена людьми.
Навпроти собору стовпище: крик, регіт, лайка, грюкіт. Із десяток чоловіків, піднявши на руки колоду, таранять двері монастиря; натовп обступив посеред вулиці церковну карету, стягають зі сидіння до смерті переляканого прелата, хтось подає йому кухоль пива, примушує випити.
— Пий за здоров’я нації! Vive la nation!29
Прелат бере кухля тремтячими руками, п’є.
"Господи, — жахнувся Карамзін, — якби Руссо дожив до нинішнього дня, він став би першим ворогом революції".
Просить постиліона, щоб той завертав, але вже пізно: два озброєні молодики підходять до диліжанса, відчиняють дверцята, безцеремонне смикають подорожнього за полу каптана.
— Хто ти?
— Я… я російський підданий, ваш гість… — затинається Карамзін, дістаючи з кишені документи.
Озброєні молодики переглянулися у нерішучості, один повернувся до гурту — певно, порадитися, що робити з іноземцем. Цієї миті Карамзін помітив високого чоловіка в чорному капелюсі й фраку — він стояв осторонь натовпу і спостерігав за диліжансом. Почувши мову чужинця, чоловік швидко підійшов і, придивляючись до обличчя Карамзіна, спитав:
— Ви з Петербурга?
— З Москви, мосьє.
— Постиліон, повертайте на он ту вулицю, — показав незнайомий рукою й сам сів у диліжанс.
Був це чоловік середнього віку, з шляхетним обличчям, якого вже торкнулися зморшки, з–під капелюха виглядала сивина; він дивився поперед себе, наче його зовсім не обходив сусід, і вкрай стривожений Карамзін спитав:
— Що це все має означати?
— Не турбуйтеся, — заговорив незнайомий московською. — Вас ніхто не зачепить. То лише на початку такий нелад, завтра припиниться всіляка сваволя, і нахаби будуть погамовані.
— Ви… ви звідки так добре знаєте російську мову? — спитав уражений Карамзін.
— Я професор Королівського педагогіуму в Страсбурзі, а родом з ваших країв. Куди прямуєте?
— До Парижа. Але тепер… уже й не знаю.
— Мені теж треба до Парижа. Якщо дозволите, поїду з вами. Вам буде безпечніше в товаристві французького підданого. А з ким маю честь: вчений, художник?
— Я поет. Карамзін моє прізвище.