Пахомій не відразу взявся до канчука, що звівся було в руках Любимського над його спиною і якого потім віддав йому архімандрит для напучування в’язня. Він довго не міг з дива вийти, звідки ж отакі люди беруться, що не користаються з нагоди помститися і відмовляються від волі. Таких не було в часи його молодості. Що ж то за таке сумління у них?
Але і першого разу, і згодом він чув від Любимського лише одні слова:
"Між нами повинна існувати різниця, Пахомію. Що сталось би з людством, коли б філософи перемінилися у катів? Ми украй різні з тобою, і нам не можна зближуватися навіть на відстань нагайки. Тебе дивує, що перед тим не зустрічав людей, яким потрібно щось більше, ніж шмат свинячої шкури? Можливо, їх було мало. Та буде усе більше й більше, а вас — щораз менше".
Не тямив Пахомій велемудрих слів колодника і з лютої ненависті до нього, що той є якимось іншим, звірів щораз то дужче. Кат міняв канчуки один за одним: швидко зношувалися вони при напучуваннях Любимського. Пахомій пам’ятав лише те, що він не має права вбити в’язня, а катувати може скільки є сил. Та скаженів і несилів кожного разу, бо не міг вибити з філософа не тільки слів, а й стогону, а в заплату за ревну працю збирав глузливі посмішки з очей караульних, коли виходив з каземату зі закривавленим гарапником.
На Спаса Любимського вивели на молитву до Преображенського собору. Пахомій звіддаля спостерігав за ним — обшарпаним, з обличчям, вимережаним синіми пругами, доглядався розпачу в його очах або ж отупілої байдужості, при якій в’язня полишають рештки сил і він погоджується на все. Та не було цього, Любимський ніс високо голову, кволо ступаючи подвір’ям, у церкві вклякнув, та губи його не шепотіли слів молитви; коли скінчився час моління, солдати наказали йому підвестися і вивели. Він ішов назад умисне поволі, вдивляючись в обличчя богомольців. Караульні не підганяли, та потім, коли в’язень чомусь оглянувся, зупинився і вигукнув якесь незрозуміле слово, вони штовхнули його в спину й чимдуж погнали до вежі.
Пахомій — він стояв тоді за рогом чоботарні — глянув у той бік, куди озирнувся Любимський, але нічого примітного не побачив, хіба те, що з Головленкової вежі — найпотаємнішої тюрми, про пожильців якої ніхто з монахів не відав, — вийшло чотири солдати, а серед них старий вусатий колодник, одягнутий у довгого синього каптана.
І знову прийшов день прикрої служби Пахомія — понеділок, і подався він з новим канчуком, дротом плетеним, до Корожної вежі, твердо поклавши собі катувати триклятого крамольника доти, поки той не заблагає пощади. Далі тягти нема куди. Перед своїм від’їздом архімандрит може знову спитати за службу, а тоді його надіям досягти рангу хоча б звичайного монастирського ката настане кінець.
Караульний відімкнув двері, впускаючи до каземату нефортунного монаха–напутника.
— Як він там? — спитав Пахомій.
— Сумирний, як завжди, — відказав солдат. — Нині ще не перевіряли. Ось коли харч подадуть…
Монах зайшов у сутінковий прохід, вартовий причинив за ним двері, Пахомій відхилив другі, казематні, що защіпалися тільки на гак, і перше, що його вразило неусвідомленою тривогою, була незвична свіжість у душній і смердючій норі. Увірвався досередини і сторопів, не маючи сил навіть крикнути. Віконні ґрати, зігнуті навперекіс донизу, трималися лише на трьох стрижнях за один бік кам’яної віконниці; з другого боку з товстелезного муру вибрані були три великі камені, які лежали долі. Шибка розбита…
Пахомій закричав. Та знадвору ніхто не озвався: караульні давно вже звикли до того, що по понеділках монах верещить у казематі, наганяючи страх на в’язня.
Кат спочатку кинувся до вікна, потім перекинув прічу і, зрозумівши безглуздість своїх пошуків, підбіг до дверей, щоб гукнути на сполох. Та тут же зупинився, закляк. А що з того, як і зніметься тривога? А що з того, якщо в’язня й доженуть? Що з того, коли й до смерті присудять? Карати доведеться не йому, Пахомієві… Його карта бита раз назавше. Разом з колодником виведуть на лобне місце не лише караульного, а й напутника. Злочинця стинатимуть, Пахомія ж за погану службу відшмагають, і вже довіку не позбутися йому зневаги… Коли ж не спіймають, тоді — що тоді?!
Ще раз згадав блаженну мить, коли вперше пройнявся побожною катівською вірою й тодішні свої марнославні мрії — стати з сокирою обіч трону.
І згадалися йому вічні невдачі: і те, що ніхто ніколи не бачив у ньому щирого поборника суворого порядку в державі, і плаха на Болотній площі в Москві згадалася, на якій йому останньої хвилини зрадило щастя. Тож ствердив ще раз у думці, що проклята німкеня захопила трон для того, щоб розхитати міць Русі.
"Навіщо вже бити на сполох? Усе пропало… А чому так, чому, милостивий Боже? Адже ті, що дійшли до висот, не вірили в доконечну потребу свого ремесла. Я ж вірив по–справжньому. О, хай буде проклятий світ, що зійшов на злочинні манівці!"
Пахомій розперезався, скинув рясу, з урочистим благоговінням оглянув свого червоного катівського каптана і прив’язав пояса одним кінцем до зігнутого стрижня ґрат. На другому кінці зв’язав петлю.
Харч мали принести з монастирської кухні аж по тому, як пообідає служба. А був ще ранок…
Пахомій помилився, споглядаючи Любимського, коли його вивели на молитву до Преображенського собору: в’язня вже почала долати тупа байдужість, на яку так чекали Досифей і кат. Напевне, рештки бувалої міцності духу ще яріли з його очей, а може, то мучителям, здивованим і зляканим не знаною для них духовною потугою запеклого колодника, лише здавалося; сили що день то більше полишали Любимського, рік постійних катувань зробив своє. Павло знову поклав собі умерти, боячись, що настане мить слабкості і станеться те, чого так бажають архімандрит і напутник.
Надії на порятунок не було вже нізвідкіль.
Тоді, коли його привели до зв’язаного Пахомія, а Досифей спонукував підняти нагайку, Павло зауважив на землі залізного бруска, затиснутого у жолобині між двома каменями. Солдатів на розправі не було, архімандрит чекав на одне — зігнеться в’язень за нагайкою чи ні, піддасться спокусі чи витримає. Преосвященний зрадів, коли Любимський почав згинатися, і не стежив за його рухами. Павло сягнув по нагайку, повільно потягнув її по бруку до себе і захопив із жолобини бруска, затиснувши в кулаці разом з держалном канчука.