Але ж той сам прийшов по свою смерть на барвінківські землі.
Мовчати!.. Спалення бугогардівським полковником Деркачем сербських поселень на території паланки. Напад на Лисогірську роту Єлисаветградського пікінерного полку і захоплення у полон дванадцяти гусарів. Мало цього?
Обер–прокурор найсвятішого Синоду зачитує вирок:
— Призвідці козацького свавільства старшини Глоба, Головатий, а найпаче кошовий отаман Калнишевський, який за спиною її величності злигувався з турками, заслуговують на смертну кару… Проте за вас перед наймилостивішою клопоче його сіятельство Григорій Олександрович, пам’ятаючи давню свою приязнь до невдячних підданих. "Милостива государине, — просить він у листі до цариці, — вашій імператорській величності відомі всі тяжкі провини колишнього Січі Запорізької кошового отамана Петра Калнишевського і його спільників писаря Івана Глоби та судді Павла Головатого, яких віроломна буйність настільки велика, що не смію вже переліченням терзати ваше ніжне серце. За ті злочини вони заслуговують на смертну кару. Але, знаючи, що супутниця душі вашої — доброта — завжди перемагала суворість, насмілююся всепіддано просити о милосердя й вислати їх на вічне поселення у монастирі".
Спасибі тобі, сіромахо Кущівського куреня Грицьку Нечосо…
— Наймилостивіша цариця конфірмувала просьбу, князя Потьомкіна. Тож найсвятіший Синод виносить присуд: Івана Глобу вислати до Туруханського монастиря на Єнісеї, Павла Головатого до Тобольського Знаменського монастиря, Петра Калнишевського…
Темрява, пліснява, ніч.
Добре хоч, що Бог дарував людям сон. Півжиття уві сні — це наполовину менше жити. Якщо тільки не сниться тюрма, бо тоді життя продовжується на оті хвилини сну. Аби лише не снилася тюрма…
Вривається у сон кат зі сокирою.
— Палі боїшся?
— Ні!
— Четвертування?
— Ні!
— До скону в темниці готовий?
— Ні…
Кат регоче, аж глухне від реготу каземат, розгортає сувій і читає: "Посадить его в Головленкову тюрьму Соловецкого монастыря навечно й пребывати ему в кельи молчательной во вся дни живота его й никого к нему не допускати, ниже его не випускати никуда же, но заточену й затворену быти, в молчании каятися о прелестии живота своего й питаему быти хлебом слезным".
За що? За що?!
В’язень схоплюється з лавиці, шарпає кайдани — з–під чорних браслетів висякає кров, — сіпає за ґрати, б’є у двері.
Глухо… Ісусе Христе, як страшно глухо!
Чому я тут?!
І десь за мить у підземелля долинає глухий голос вартового:
— Чого там? На лобне місце захотів?
Ні, я таки не сам на цьому краю світу, є тут люди. Не так уже й страшно. Кру–кру…
З третього на четверте червня три тисячі січовиків спали в заклечаних липовим та кленовим гіллям куренях, у наметах за частоколом над річками Підпільною й Сисиною, на Гасан–баші, спали важким сном: кошовий отаман наказав будувати нові укріплення на місці старих, занедбаних під час війни. Міцний був сон запоріжців у ніч під Зелені свята.
З третього на четверте червня шаленим галопом мчав осідланий кінь Хортицькою дорогою від Дніпра через Томаківку й Чортомлик; Панас Тринитка припав до його хребта, вітер шапку зірвав, чуб розвівався над потилицею, кінь гнав крізь місячну ніч до Підпільненської Січі. Коли почало сіріти на сході й ріденьке світло вибілило понурі січові башти, вершник випростався в сідлі й спинив коня. Пугукнув з крайньої сторожової вежі вартовий, за річкою хававкнув сонний перепел; Панас напружено вдивлявся у далину: з півночі від Базавлука рухалося військо; схід рожевів, і рожево блищали багнети — фузилери насувалися швидко. Панас глянув на захід; сіра пелена імли, що проповзла за ніч з Інгульця у степ, теж кипіла під сотнями чобіт.
— Зрада! — закричав Панас — Вартуйте! Зрада! — і щодуху помчав до січових воріт.
Вартовий не квапився відчиняти ворота оглашенному вершникові.
— Чого тобі спотемна? Чемериці об’ївся? То підожди, після служби Божої похмілля буде.
— Відчиняй ворота, скурвий сину! — здибив вершник коня й вихопив пістоля. — Я із залоги, що на Хортиці. Військо йде звідусіль на Січ. Самарську паланку зайняло, скоро тобі на язика наступить! Пускай до отамана, бо застрелю як собаку!
Вартовий притьмом збіг із башти, брязнув ланц, кінь увірвався на майдан, і сахнувся стражник, угледівши страшне обличчя таємничого гінця: може, підступ? Він побіг слідом, вигукуючи:
— Стій, стій!
Та вершник спинив коня аж біля отаманського куреня і вистрілив з пістоля.
У сорочці, ще заспаний, вийшов на поріг кошовий отаман і сторопів, упізнавши шерепувате обличчя Тринитки.
— Батьку, військо Січ обступає!
— Татари?
— Гусари!
— Ти збожеволів! — хрипко вимовив отаман і відчув незнайомий досі дрож у всьому тілі: побачив, що Панас мовив правду, хоч правда ця була надто неймовірна. Калнишевський кинувся до куреня і за мить, одягнений, при зброї, вискочив надвір, крикнув:
— Бий тривогу!
Забарабанили литаври, ударив дзвін на дзвіниці Покровської церкви, вмить висипали на майдан запоріжці.
Довкруж чувся тупіт і брязкіт зброї, з усіх чотирьох сторін світу двигтіла земля, і вже видно було з майдану незліченну силу війська в біло–блакитних мундирах; кільце чимраз звужувалося, і зупинилося військо за півверсти від Січі, лаштуючи гармати.
Крик, гамір прогнали геть рештки ночі, востаннє зійшло сонце над Січчю.
— До гармат! На башти! — заревіло кілька дужих голосів, козацька юрба ринула до воріт Гасан–баші, де стояли фальконети, та січове передмістя уже займали гусари.
Калнишевський розгубився. Ще не вірив, що це прийшов кінець Січі, прийшов саме тоді, коли він, заспокоєний, приспаний листом Потьомкіна, послав з чолобитною старшину Роменського у повній надії, що козацтво отримає нарешті за свої заслуги привілеї і нагороди. Вдарили у вуха, аж тепер оглушивши, слова Любимського: "Непотрібні ви стали"; з червоної імли, що знову, як колись у Колпака, заслонила йому зір, зринуло порубцьоване обличчя Панаса: "Кому потрібен тепер ти і твої діла?"
Метушня влягалася, гарячковість минала, жерла гусарських гармат зачаїлися, готові плюнути вогнем на січовий майдан, козаки, давешніми порядками навчені, збиралися на раду.
Кошовий отаман сказав пригаслим голосом до товариства: