— Я вірю у це, мосьє Любимський. Ви примушуєте поважати ваш народ. Але здається мені, що козацтво стало надто податливе і м’яке в боротьбі проти тиранії. Вам треба створити орден на зразок єзуїтського, що породив би фанатиків…
— Ні, дорогий, — Любимський не дав закінчити думку французові, — нам, нашій психології протипоказаний орден. Нам треба думаючих людей, героїв треба — не фанатиків.
А коли залишився сам, сказав уголос:
— Alea jacta!8
Чи то тоді, чи цієї хвилини, в казематі, схопивши голову в руки, він простогнав:
— О краю мій… Повиганяв єси своїх пророків і покаменував. І лишився дім твій порожній. Народе, мій грішний народе, як тебе ще карати? Голова твоя у ранах і серце твоє хворе…
Жарій над свічками спалахнув дужче, освітив іконостаса жовтуватим світлом, і потьмяніли рельєфи, а знизу — Павло розплющив очі і зчудувався — знизу, звідки заповзали до виноградної лози й повнозерного колоска земноплази, просунулася голова монаха. І начебто скрипнули залізні двері, брязнув замок. В’язень повів рукою по очах — що за маячня? — рельєф ожив і повів очима. Не були це очі святенницькі, вони були дивовижно порожні й білі; чорний каптур зсунувся на низьке чоло, ворушилися губи, а голосу не було чутно. Врешті Любимський почув слова молитви:
— Во ім’я Отця і Духа… Отче наш, да святиться ім’я Твоє, яко хліб наш насущний остави…
Монах молився вголос, і зауважив Павло, що слова молитви вимовляє він недоладно, тож здивувався: служитель сієї обителі молитися не вміє? Але чого він прийшов? Свінула думка: виводять. Знав, що не на волю, та хоча мить подихає свіжим повітрям і ще раз гляне в небо. Мовчки дивився на пришельця.
— …і остави нам долги наші, якоже не введи во іскушеніє…
— Святих молитов не знаєш, отче, — промовив Павло.
Чернець перестав бубоніти.
— А хто їх знає? — відказав. — Хто з нас відає глибини віри і Божих наук? Думаєш — архімандрит? Ні!.. Він знає тільки те, що йому потрібне для власної вигоди. Присягаюся лезом сокири… А я не знаю того, що й він, бо навіщо мені письмена церковні…
— Ти хто такий?
— Я твій напутник. Навертатиму твою душу на правильну стезю, скільки вистачить у мене хисту й терпіння. А не вдасться, то клянуся лезом сокири…
— Чому ти постійно присягаєшся лезом сокири? Звідки взяв цю клятьбу?
— Тебе це дивує? То чому ж не дивуєшся, що воїн присягається шаблею, яка дає йому прожиток, священик — хрестом, рабин — талмудом, хлібороб — землицею, швець — дратвою, а цар — скіпетром? Чим же мені присягатися?
— Так хто ж ти?
— Я кат.
Любимський схопився з прічі. Відступав до заґратованого віконця, справжній жах, якого ще не знав одвіку, огорнув його, він притиснувся спиною до холодної стіни, але далі відступати не було куди. Навпроти нього стояла моторошно спокійна, з білими очима примара, яка так одверто назвала свою страшну професію. Павло відчув фізично цей жахкий спокій на своїй шиї, руках, під грудьми, зрозумів, що ця людина, ні, не людина — земноплаз, який зійшов з іконостаса, прибравши зовсім несподівану личину, — почне зараз свою звичну роботу. Давно був готовий, що до нього може коли–небудь підійти кат, але щоб отут — навіть не на пласі, не під небом, а в цьому тісному кам’яному мішку, звідки не чутно буде його останнього стогону, ніхто не бачитиме останньої його миті? Це страшно…
— Ти… ти прийшов мене вбити?
— О, якби–то!.. Преосвященний задав мені тяжчу роботу… Сідай, я напучуватиму тебе на правильну стезю.
— Як мене напучуватимеш? Хіба ти знаєш, що я вчинив, думки мої збагнув, знання мої постиг?
— А це навіщо? Мені сказали: ти заблукана вівця, не сповідуєш істин віри, що приписано сповідувати всім, не визнаєш законів, що для всіх єдині…
— Ну, а ти знаєш, на який шлях мене навертати? Ти бачиш її — ту дорогу?
— Певно, що так. Покора! Власть же од Бога… Виконуй, що накажуть, повторюй за повелителями благонадійні слова і не дозволяй своєму нужденному мозкові плодити інакомисліє. Тож рай запанував би на нашій грішній землі, якби всі чинили те, що наказано!
— Але ж ти тоді не мав би роботи…
— Не турбуйся! Є ще надто віруючі, які у своїй ревності хочуть перевищити самого Бога. Але то вже легше діло, ті ревнителі завжди на видноті, їх не треба розшукувати, як ось тебе.
— Як ти тут опинився?
— Ти забагато хочеш знати, — блимнув кат більмами.
Любимський сів на прічу, монах стояв з опущеними руками й ніби вагався: сісти поруч з колодником чи не личить. Мовчали обидва. Павла зацікавила ця креатура, і він таки наважився спитати:
— Ти давно служиш за ката?
Питання прозвучало спокійно — без погорди й огиди, одне слово, не так, як це Пахомій звик чути, коли мова заходила про його ремесло, і він здивувався: невже колодник справді ставиться до його професії поштиво?
— Ти насміхатися не смій, — застеріг. — Служба моя царська.
— А мені, як бачиш, не до сміху. Просто цікаво стало: я ніколи ще не мав нагоди розмовляти з катом.
Погляд напутника злагіднів, його кістляве обличчя просвітліло, він присів біля колодника й, глибоко зітхнувши, почав:
— Давно… ой, як давно! З ранньої молодості. Але ж і ти не з’явився на світ відразу з крамольними думками в голові, не народився катом і я. Був я звичайною дитиною з Мойки — петербурзький, так би мовити. Голодний і вошивий, щодень нюшкував на товкучці — крав. Мене били і називали злодієм… Вор, вор, вор! Вічна ганьба… То подумав я, коли виріс: якби всіх злодіїв винищити, раєм стала б земля. Думав, думав і в кати попросився — діло справедливе чинити… Чому ж ти кажеш, що я не знаю правильної дороги?
— Ні, ні, ти кат з переконань, — сказав Любимський.
— А ти чого хотів? — спитав по хвилині мовчанки чернець.
Любимський задумався: що він має відповісти людині, яка з покликання стала катом?
— Я хотів такого ладу, щоб за нього не стало на світі катів.
Монах сполошився, підвівся, його холодний погляд уп’явся в обличчя в’язня. Дві білі плями очей світилися болотними вогниками в келійному присмерку — зловісно, погрозливо.
— Тепер я бачу: ти — крамольник, якого не до каземату, не на дибу, на плаху вести мало! Як — без катів? Ти розумієш, що говориш? Таж без катів зовсім не можна: яке гультяйство, нелад запанували б серед народу!