Народ бажав бачити королівську кров на снігу, він ревів перед мурами тюрми; свідків королівської смерті вивели таємним ходом на тиху вулицю кварталу Маре.
Костюшко, заклавши за спину руки, звернув у безлюдний провулок. Любимський дивився йому вслід, Шарль діткнувся рукою до Павлового плеча.
— Коли рушаєте в дорогу, Полю?
Аж тепер, цієї миті, Павло чітко усвідомив, що після багатьох років він таки повертається на рідну землю, що це вже не мрія і не сон, а реальність, і збагнув, що за довгий час мусив змінитися і його край, і люди, і — напевно — Уляна, бо ж змінився й він сам; і в одному моменті засумнівався Любимський: чи добре чинить, чи зможе вже бути потрібний там, чи насправді потрібні йому люди, які — там; він якийсь час відсутньо дивився на Шарля й відчув, як у кишені сурдуту тяжить шматок заліза, той шматок, яким він продовбав стіну тюрми. Сказав після мовчанки:
— Днями рушаю. І я вже не Поль і не Любимський, а французький аристократ, що втік з революційного Парижа, Жюль де Ваттель.
— З надією їдете?
— З надією, що живитиме нас, можливо, ще цілі сторіччя. Не вірю у близьку москвинську революцію. Вона ще й не зачалася у лоні імперії. Спочатку мусить визріти своя революційна думка. Спершу був Руссо, аж потім Бастилія. Але я повинен бути там як свідок Французької революції. Можливо, буду комусь потрібен.
— Прощавайте!
Вони обнялися, Павло повернувся й пішов услід за Костюшком. Квапився, щоб наздогнати його: може, це сама доля звела їх на подвір’ї тюрми Тампль — представників двох народів, які там, на батьківщині, повинні стати пліч–о–пліч у спільній боротьбі.
Лапатий сніг витрушувався зі свинцевих хмар, густа пороша повільно опускалася над містом білим туманом. За густою молочною поволокою можна було почуватися відокремлений од світу, навіть якщо поруч ходили люди і з–над Сени долинали гомін та бадьорі співи. Костюшко брів вулицею, мов самотній подорожній на безлюдді, брів тяжко, наче той обов’язок, який узяв на себе, зматеріалізувався і тиснув до землі непосильним тягарем.
Немає більше Польщі, її роздерли хижаки з примежних країн, її розпродали рідні сини так ганебно, що й за тисячу років далеких нащадків пектиме сором. Як низько впала національна мораль, коли ті, що називали себе вождями нації, зважилися покликати на допомогу чужоземне військо і йти з ним проти своїх, аби лише не втратити посад і маєтків… Гільйотини; гільйотини на них! Для Браницького, Щенсного–Потоцького, для Ржевуського — за Торговицьку конфедерацію, що запросила царське військо воювати проти конституційної Польщі. Але скільки б то шляхтичів залишилося у краї, коли б до гільйотини підвели всіх, хто продався за гроші й маєтки… З ким тоді воювати? Послухати поради Конвенту, взяти гроші й підняти посполите хлопське рушення? Залити кров’ю весь край і збудити до життя нового Костку Наперського, і дати можливість новій Коліївщині підвести голову? Чи не стане така війна ще страшнішою загибеллю для Речі Посполитої?
Річ Посполита. Res Publica… Нині у Франції стято голову королеві і встановлено республіку, якої злякався весь монархічний світ. А Польща називала себе так споконвіку. І нікого ця назва не тривожила, бо за нею стояла монархія. Коли ж конституцією проголошено Польщу спадковим королівством і в цьому проголошенні почувся подих революційності, спадкова монархиня Катерина II вислала військо на Варшаву, щоб рятувати "республіку" Браницьких, Потоцьких, Ржевуських. Не назва лякає тиранів, а її зміст.
Якою має стати Польща, коли боротьба увінчається перемогою? Такою, як нині Франція — з темним натовпом і гільйотиною?
Крізь густий туман чутно було позаду кроки — хтось наздоганяв його, непрошений, чужий і не потрібний йому цієї миті. Костюшко зупинився, оглянувся, до нього підійшов високий чоловік зі сивими скронями.
— Я прошу пробачення, пане генерале, — заговорив незнайомий польською, — за те, що заважаю вам побути на самотині. Але мені не хотілося пропустити єдиної, можливо, нагоди порозмовляти з керівником майбутнього польського повстання.
— Ви хто такий? — спитав Костюшко насторожено і з нехіттю.
— Я український емігрант, завтра–післязавтра повертаюся на батьківщину — від Конвенту.
— А–а, пардон… — нехіть на обличчі Костюшка змінилася зацікавленістю. — Ви отримали від Конвенту гроші?
— Конвент субсидує реальне діло, а не ідеї. Він може субсидувати вас, і тому я хотів…
— Конвент субсидує тільки посполите хлопське рушення, — перебив Костюшко невдоволеним тоном. — А хто вас уповноважив вести перетрактації зі мною — комітет, еміграційний центр? — запитав по хвилі й пішов уперед із закладеними за спину руками.
Біля мосту над Сеною крізь порошу проступила фігура Генріха IV. Перед пам’ятником стояв гурт людей, вони тупцювали на снігу, тримаючи в руках листівки, і, похитуючись у такт бадьорій мелодії, розучували слова "Марсельєзи".
— А цих хіба хтось уповноважував руйнувати Бастилію? — Любимський показав рукою на гурт французів. — Я говорю від свого імені, мене цікавить ваше ставлення до українців. Проблема польсько–українського єднання у боротьбі може постати кожної хвилини. Конвент, що покладає надії на українське повстання, посилає мене туди емісаром. Я хотів би дізнатися, чи ваша програма передбачає можливість такого єднання?
— У польській повстанській армії будуть сформовані українські бригади. Вони вже колись, за моєї молодості, були у складі дивізії, якою я командував. Одягалися у козацькі строї, мали своїх начальників, їх нагороджували орденами.
— А за що воюватимуть у вас українці?
Костюшко сповільнив ходу, якийсь час мовчав, обдумуючи відповідь.
— За відновлення у колишніх кордонах Речі Посполитої, в якій українці будуть зрівняні у правах з поляками.
— З тими поляками, що залишаться в рабстві? — з притиском спитав Любимський.
— Хлопи отримають широкі пільги, з цього приводу вже готується універсал, — ледь роздратовано відказав Костюшко.
— Пане Костюшко, — зупинився Любимський, — якщо маєте час… Дякую. Отже, я хочу вас запитати… Ви, очевидно, визнаєте за народами, як і за окремими людьми, право рівності. Карлик і гігант — з однаковою гідністю люди. Маленьке королівство й велика монархія мають однакове право на існування. Тим більше право рівності не може викликати жодного сумніву, коли йдеться про людей чи про нації, що однакові за величиною. Що ви думаєте про суверенність українців?