"Я відчув у собі доволі сили, щоб противитися блудові…"
— Хто це? — запитала в самої себе, боячись поглянути на обкладинку.
Страх, що автором може виявитися її знайомий, слуга, друг, що писав цю крамолу не чужоземний ворог, ворог навіть не з Дону, не з Яїку, не зі Запоріжжя, а тутешній, свій, який проріс непокірністю, бунтарським розумом у самому серці імперії, лякав її, вона нервово гортала книжку, зупиняючись і читаючи окремі фрази вголос:
"Треба мати твердість духа, щоб бути доброчинним на тій землі, де доброчинність осміяна…"
Ворог збоку не такий страшний, на нього можна легко наступити ногою; знищити його всередині можна лише ціною здоров’я або й життя.
"У розпущеному незагнузданими пороками суспільстві зберегти всю чистоту вдачі, устояти проти різних спокус, бути справедливим у повному значенні цього слова є справою твердого і великого духу…"
Це не чужий, це свій, росіянин… Це зухвалий росіянин, що може стати найстрашнішим ворогом Російської імперії.
"Чи можна державу, в якій дві третини громадян позбавлені громадянського права, назвати справедливою?"
Але як він виріс тут? У який спосіб, коли давно вже вільнодумство здушене цензурою, куплене грішми, заглушене вірнопідданським криком? Це незрозуміло і тому стократ страшніше…
"Дзвін б’є, і ми побачимо на нас меча і отруту. Смерть буде нам за нашу нелюдськість. Тож спам’ятаймося, розкуймо братію!"
"Ликуйте, склепаны народы! Се право мщения природы на плаху возвело царя!.. Из недр развалины огромной среди огней кровавых рек… возникнут малые светила…"
— Хто це, хто?! — прорвався крик крізь горло Катерини, вона затріснула книгу, глянула на титул — прізвища автора не було. — Хто це написав?
— Не можу знати достовірно, ваша величність, — затремтів голос секретаря. — Але прийшло донесення, що якийсь Радищев…
— Радищев?! — Катерина недовірливо похитала головою, а по її побілілих губах видно було, як підступав до неї істеричний гнів. — Радищев, який служив у мене пажем?
Храповицький злякався не на жарт, але втікати не смів, він повинен усе почути, запам’ятати й записати для історії. Така служба.
Її величність, стиснувши кулаки, зашипіла на когось незримого, шпурнула книжку на книжкову полицю, з неї впала статуетка амурчика ("це робота Фальконе", — зафіксував Храповицький), ударилася об стіл, інкрустований черепашачим панциром; врешті цариця на мить застигла, зупинившись перед бюстом Вольтера, який тут, у приймальній залі, простояв на чільному місці під її портретом чверть століття. Катерина довго вдивлялася в розумні, насмішкувато–скептичні очі філософа й проказала:
— Це ти, ти напоумив свою Францію й мою Росію!
Восьмого вересня тисяча сімсот дев’яностого року чотири поліцейські вивели з воріт Петропавловської фортеці найнебезпечнішого в Московії в’язня, щоб перевести його до Санкт–Петербурзького губернського управління, звідки він того самого дня мав бути відправлений на довічне заслання до Ілімська.
Фельд’єгер відчинив двері кибитки, впустив досередини арештованого, конвоїрів і рушив.
За мурами фортеці залишився невдоволений царициним м’якосердям і самим слідством над в’язнем перестарілий начальник політичного розшуку Таємної експедиції Степан Іванович Шешковський, особистий кат Катерини II. За довгі роки служби йому вдруге довелося провадити справу злочинця, який скоїв державний злочин не з ножем у руках, а з пером.
Перший був Павло Любимський, ще за Пугачова. Справа Любимського стала для Шешковського тріумфом: він кілька років шукав його, вивчаючи почерки й стилі крамольних писань, і таки знайшов, і вигадав йому кару за своїм уподобанням! Те, що в’язень утік, його не обходить, хай цим журяться ті, що недогледіли, своє завдання він виконав артистично… А тепер привели до нього в’язня з готовим складом злочину, не розшукуваного, відвертого, наперед засудженого до страти. Тому він з легким серцем узяв гроші від Єлизавети Василівни, опікунки дітей ув’язненого, пообіцявши їй провадити слідство без тортур. Та й навіщо тут тортури, коли злочинець зовсім не приховує своїх провин, і допити провадяться лише для формальності? Взагалі, справа Радищева від початку до кінця банальна, бо ж навіть на плаху не вивели злочинця. Це не м’якосердість, а просто глупство, адже лише відповідей допитуваного досить було для того, щоб скарати його на горло.
Ш е ш к о в с ь к и й. Олександре Миколайовичу, доля ваша вже вирішена, однак ви мусите відповісти мені на декілька запитань. Чому ви написали цю книжку?
Р а д и щ е в. Хотів стати письменником.
Ш е ш к о в с ь к и й. Не відповідайте по–хлоп’ячому. Чи ж для того, щоб стати письменником, треба підіймати руку на святая святих? Ви подумайте і дайте розумну відповідь.
У кибитці майже темно. Світло з маленького віконця падає на байдужі обличчя поліцейських, вони, певно, й не знають, кого й куди везуть, їм усе одно, до них ніколи не дійде радищевський крик, у їхніх головах сутінки, як у цій кибитці, у цій кибитці присмерк, як у всій імперії. Хто почув його крик? Ніхто ж не почув його крику, його вивозять потаємно, щоб і слід пропав, навіть на плаху не вивели, щоб ніхто не почув його крику. То чи не краще було б, чи не краще було б…
Хотів стати письменником… Як це можна пояснити Шешковському чи тим, що його везуть, не знаючи кого й куди? Для них письменник той, хто пише. Зміст цього слова їх не обходить… А втім, зміст цього слова мусить збагнути лише сам письменник. Тоді він стає ним або ж ні.
О, я хотів ним стати! Я мріяв про це ще тоді, коли мене готували на пажа, і тоді, коли на державний кошт навчали за кордоном науки безхребетності, і тоді, коли мені підсували високі крісла. Я утікав од тих наук і тих посад, бо прагнув іншого світу, який ввижався мені світом найвищої шляхетності. Я бачив себе осяяного славою, я бачив своє ім’я на шпальтах газет, журналів, на обкладинках книг, я ходив подумки проспектами чужих міст і чув захоплені шепоти людей: "Це він пішов!", в уяві я заходив у гості, роблячи високу честь господарям, або ж з’являвся, скромно одягнутий, на помпезних балах, і переді мною нишкли в захваті красуні. Я хотів стати письменником!