— Спасибі.
А в бурсі мовив до побратимів:
— Ми вперше почули живе слово. Ми нині збагнули суть піїтичної мудрості — для чого вона? Слово не для слів, а для діла. Тож не уподібнюймося гнойовим жукам і не бабраймося у гної схоластики, а створімо в себе "Вільне піїтичне товариство" і шукаймо дійової істини во словесіх.
Не дуже потайки, але без галасу почали збиратися у бурсі спудеї вищих класів на диспути й розмови, покровительствував їм Іриней Фальковський; приносили трактати Сковороди, хтось роздобув книгу пісень Василя Трутовського, а вже зовсім потаємно читали рукопис невідомого автора — "Історію Русів" — прекрамольну книгу, що блукала у списках по руках київських і петербурзьких студіозусів.
На Поділ приходила весна, пожвавішав Житній базар, а Кожум’яки, Куренівка, дніпровські кручі, Щекавиця вруни–лися молодою зеленню і кликали спудеїв до себе на традиційні рекреації та маївки.
Саме в цей час ректор Академії Самуїл Миславський викликав до себе Фальковського. Бездарний однокласник Сковороди жовчю вилив свою невгасиму заздрість до геніального ровесника на голову професора піїтики.
— Скомороха, якого вигнали з усіх колегій, возводите до рангу світових умів? Заради чого? Заради сумнівного вільнодумства, що може скаламутити спокій в Академії? Знаходите зразки в посполитій поезії простолюддя, а правила піїтики ігноруєте?
— Зовсім ні, — пробував боронитися Фальковський, — я подаю спудеям усе, що є у підручниках, але для них цього мало…
— Їхнім головам більш нічого не потрібно, бо все інше — те, що ви їм підносите, сіє кукіль непокори й інакомислія. Я забороняю всілякі зборища, нарицаємі рекреаціями та маївками, а будь–які піїтичні товариства і неконтрольовані диспути вважатиму крамолою. Так, крамолою!
Тоді почали збиратися потайки, а у вечір під Купала вийшли самі гуртом на Дніпро.
Там дівчата вже водили танки, хлопці палили вогні й стрибали через полум’я, біліли вінки на воді, тихо пливли й ховалися за кручею. Поділ вкривався сутінками, запалювалися блідими вогнями вікна домів, а багаття палало, а дівчата танка вели, співаючи про калину, біля якої дівчина ходила, ножем зілля копала, своєї неньки питала: "Кого, мати, чарувати?" Їм відповідали злагодженим хором спудеї, що в козака далека мандрівонька — не вернеться він, забариться, чого ж давніше гордувала; і тужили дівчата, і в крокового колеса питали, куди милий поїхав.
Тоді з пітьми виринула цибата тінь, зупинилася неподалік і крикнула, перекриваючи спів:
— Гей ви, недоуки, чого там розквакалися і людям спати не даєте?
Пісня сполошилася, приглухла, ледь ще таланіла, і ніхто не відповідав, а кремезний ґевал гукав:
— Гей ви, босво голодна, та чи є серед вас хоч один такий, щоб наважився вийти битися зі мною, родовитим дворянином? Боягузи ви кальногузі, ви тільки блеяти вмієте і носом землю рити!
Стихло над Дніпром, і стояв зухвалець один проти сотень, так упевнено почуваючись, немов пастух серед стада волів або ж тюремник перед ув’язненими.
Дебелий плечистий вервела ніби вріс у землю: він був тут господарем і паном; а спудеї вмовкли, і ніхто не виходив на двобій. Хай краще обійдеться спокоєм, можна б його гуртом і побити, та завтра біди не оберешся, а так він постоїть, постоїть і піде, трохи потопчеться по вашій гідності й забереться, краще далі співати, це єдина наша зброя, з нею ми не умремо, не пора давати волю кулакам, лихо треба перетерпіти, таж не всі такі, як цей…
А він стоїть, і регоче, й глузує з лякливої отари, бо знає, що немає серед них жодного лицаря, він прийде і завтра, і післязавтра, запрягатиме та й ще соромити буде за ярмо, бо впевнився вже, що ніхто не наважиться вийти проти нього, і буде так нині, і прісно, і во віки віків…
— Є такий серед нас! — несподівано пролунало серед гурту спудеїв, і вийшов уперед стрункий юнак. Хтось скрикнув і потягнув його назад, він висмикнув руку й почав наближатися до вервели, а той реготав, закочував рукави вище ліктів і чекав.
Василенко підступав до Голіата. Павло чув у собі силу, він ще малим міг згинати залізного шворня, але тут потрібна була й відвага; серед сотень занімілих, що ось стоять, збившись докупи, є, певно, міцніші за нього, а не йдуть; нахаба шкірить зуби й розчепірює пальці, на його руках грають горбасті м’язи: ворог дужий, ворог дужчий; відступати не можна, треба йти на певну смерть, аби лишень змити з цієї юрби ганьбу; сором за неї помножив стократ Павлову силу, він раптом кинувся на велетня і схопив його за горло.
Упав напасник, та вихопився з–під Павла, випростались обидва, тоді Голіат відірвав Василенка від землі, кинув його на землю й навалився на нього всім тілом; сплеснув зойк серед юрби, зойкнув Павло не з болю, а з розпуки: він же колись, ще малим, згинав залізного шворня; де поділася сила, хто її ураз знівечив — м’язи ворога чи страх?
"Щасливим буде той, кому вдасться роздерти Голіата і в отруті здобути отруту, в смерті — життя, в безчесті — славу", — згадалися Павлові слова Сковороди, він сіпнувся, схопив вервелу за зап’ястя, вони були цупкі, мов залізо, але ж залізо він розгинав колись руками, розігнув і тепер, вихопився з–під нього, відскочив, а тоді ребром долоні вдарив велетня по хребту, вклавши в цей удар останню силу.
Дикий рев напасника пролунав у темряві й стих.
— Є такий серед нас! — звитяжно викрикнув Павло й, окинувши зором натовп, рушив з місця й пішов — пішов униз по Дніпрі, не оглядаючись, наздоганяючи дівочі вінки, що попливли за водою…
Брела сріблистим серпанком худоба, повертаючись зі степу, йшли люди, несучи на плечах сніпки пшениці, і насміхався з них київський златоуст Іоанн Леванда: "Чого ти ще хочеш? Ти щасливий трудівник, бо хліб твій віддадуть до царської трапези, і приємним він буде монархині твоїй".
Коли вже смеркло, господиня насилу приволокла ноги з панського лану й мовила до чоловіка:
— Не вийду завтра, Іване, сили нема…
— Вийдеш, небого, ачей не поб’ємо ми їх, як козаки Базилевських у Турбаях.
Павло прокинувся від думок, зачувши слова господаря.
— Яких Базилевських? — спитав.
— Панів зацних. Своїх–таки. Колись вони Василенками були, та маєтність не дозволила так посполито називатися. А знущалися вони над нашим мужиком гірше за чужинця. Ей, та що з того, що побили…