— Домалювався?
— Ще шукаю…
— Чого і де?.. А я, бач, уже домузикувався. Не потребують. То я й під міст. А куди ж іще? А втім, Фонтанка, багаття і шинок за Явузьким мостом — не так уже й мало для академіка.
— Хто ти?
— Я член Болонської академії. Мене називали другим Моцартом. Не віриш… Грійся. А зараз понишпоримо в кишенях і підемо до корчми за Явузький міст. То дешева корчма. Там ще мене потребують… там ще раді моїй скрипці. Співати вмієш?
— Ні, різьбитиму на мостових підпорах твою пісню.
— А далі що?
— А далі — в мандри. Чей найду людей… А можна жити і для себе у своїх витворах. Колись їх приймуть…
— Дай тобі, Боже…
— Ходімо разом до твого кабаку. Холодно…
Багаття погасло, почорніли жарини на снігу, побратими витрусили кишені.
Філантропи мирно спали, бо на вулиці не лунав зойк мордованого, а лилася милозвучна, що душу захоплює, пісня.
Скажи мені, мій синочку, де тебе шукати…
Шукай мене, моя мати, в степу край дороги,
В степу край дороги, на лютім морозі.
Там будемо, моя мати…
…І вже нема друга–музики. Сисой Шалматов ходить до шинку сам.
Тут завжди малолюдно. Шинкар дрімає за лядою і лише інколи глипне на двері з надією, що завітає до нього хоча б один раз якийсь зачуханий підпоручик — бодай для людської слави. Ба ні, сама голота облюбувала собі цей шинок, засмородила його, засмальцювала, і жодне благородіє до віку вже не ощасливить своєю присутністю відлюдний затхлий підвал.
Запліснявілий шинкар, наскрізь просяклий безнадійною злобою і смородом, клює носом у ляду, і верзеться йому в голові найлютіший матюк, яким приправлятиме увечері напої голоті немитій. Він забув, як вимовляється по–людськи хоча б одне словечко: сама ж худоба чинить йому торг, а то ї її немає.
Прокинувся, бо рипнули двері; до льоху, пропахлого грибком і брагою, тихо увійшов бородатий чоловік з якоюсь дошкою чи то рамою під пахвою. Після весняного світла на вулиці пивничний сутінок липко хлюпнув в очі зайшлому, він примружився, намацав, наче сліпий, стіну і притулив біля неї свою ношу, а сам втомлено опустився на лаву, спершись ліктями об стіл.
— Ей ти, маляре обкаляний, господа–бога мать, — долинуло від ляди хрипке буркотіння, — носишся день–денно зі своїм мальовидлом, і жерти — жереш, і пити — п’єш, а коли ж його в тебе куплять, щоб ти зі мною розплатився, поки переріжеш собі горло, як той академік, що на лоно Авраама забрав борги зі собою!
Сисой не поворухнувся, не відповів, його давно вже перестала вражати лайка, звиклося, та й боятися її нема потреби: нещасний шинкар навіки зв’язав свою долю з петербурзькою жебротою, не прожене, бо якби, не дай Боже, і вона перевелася, то йому самому довелося б прикласти ножа до горла.
А не забув, шевлюга, донині пам’ятає… Борг не може окупитися ні піснею, ні картиною, ані навіть кров’ю — одним лише чистоганом… Якби мав, віддав би за покійного, щоб так боляче й щодня не ранив шинкар душу, не будив того обірваного плачу.
Скажи мені, мій синочку, де тебе шукати…
Жалібниться у підвалі скрипка, та так жалібниться, що по краплині кров із жил висмоктує те печалування; музикант у витертому лисніючому фраку притулився лицем до скрипки, наче зрісся з нею, стоїть у рамі синього вікна чорним силуетом, над грифом зігнута рука, а смичок сам ходить по струнах, вишукуючи на них найпечальніші звуки, визбирує їх на волосінь і виливає у зачаджене димом і бражними ви–парами приміщення корчми, і хиляться голови завсідників над столом.
Шукай мене, моя мати, в степу край дороги…
Зойкнувши, обриваються струни, скрипка хряскається декою об підвіконня, сині шибки ллють моторошне місячне світло на столи, зі синього квадрата сповзає тінь скрипаля, і на кам’яній холодній долівці парує червоне густе вино…
— Не каркай, не каркай, шинкарю, — труснув Сисой головою. — Як не продам своїх картин, собі візьмеш, твої діти колись за них багачами стануть.
— А нині що я їм за зуби покладу? Багачами стануть… За твоє–то мальовидло? Черв ти земний… — Слова шинкаря такі буденно їдкі, що й дивно було б, якби в них пробриніла раптом ласка. Черв! На опал не годяться ті твої скарби, бо спалахнуть у грубі, мов солома. Коли б варті були хоч зламаної копійки, то не жебрав би ти в мене риби на обід.
Шинкар бурчав і лаявся, та все–таки пожбурив перед бороданя миску зі сухим наїдком, ще й повного пугаря поставив, зневажливо відсунув ногою картину далі від столу, вона впала на долівку, шинкар приглянувся, перехрестився і проказав, підвівши голову:
— Апостат же ти… Правду кажу — апостат. Якби християнська душа гріла твої ребра, чи малював би ти мене, тлінного, розіп’ятим на хресті? В лику Ісуса, диявол…
— В лику Варави, злодія, шинкарю, — сказав художник, надливаючи з пугаря. — Там троє розіп’ятих, хіба не бачиш?
— Поруч з Ісусом! — усе ще жахався такого блюзнірства шинкар. Нехрист ти… — шепотів і приглядався: видно, любо все–таки було побачити своє зображення на картині; і посміливішав художник, досушуючи пугаря.
— Візьми її за борги…
— Безбожник… Хе, за борги, кажеш? Е, ні, голубчику, без надобності воно мені… А ти знаєш що, — примружився шинкар, — понеси її до царських палат, там люблять потішатися з нас, розп’ятих. Я чув, граф Безбородько такий мотлох скуповує і платить добре.
— Безбородько, мовиш? — Сисой відсунув миску, замислився. — Хто ж він такий, той меценат?
— А міністр царицин. Із хохлів. У кареті їздить і палац на Поштамтській вибудував, а миші в нього, кажуть, струбили двадцять тисяч рублів асигнаціями. Хіба він візьме, бо на базарі хто таке купить?
— Колись купували й на базарах, тепер не беруть.
Шалматов підвівся, підняв з долівки картину, винувато глянув на шинкаря, що стояв перед ним з простягнутою рукою, обминув його і, обліплений лайкою, мовчки вийшов із шинку.
"А піду я до того мецената, — вирішив Сисой, виходячи з провулків на Сенатську площу, на якій здибився, прикипівши хвостом до земноплазу, незагнузданий кінь, а на коні цар Петро простяг руку, щоб вхопитися за золотого шпиля Петропавловської фортеці. — Кожен шукає своєї опори, — дивився художник на скульптуру Фальконе, — і я мушу. Його опора — тюремний шпиль над равелінами, а де моя? Невже тільки ніж до горла? Піду".