Повернутися й перепросити? Великодушні Маррани, звичайно, віддадуть його речі, але вислуховувати їхні насмішки чи, ще гірше, співчуття? Ні, цього він не витерпить! І Урфін, сердито стис зуби, спохмурнів та швидко пішов геть від Фіолетового палацу.
"Ніхто ще не вмирав з голоду в Чарівній країні, — думав Джюс. — На деревах достатньо плодів, а гілляк для куреня, щоб ночувати в лісі, я і руками наламаю…"
Дещо заспокоївшись, Урфін згадав, що в дворі колишньої його садиби, в країні Жуванів, є погріб, а в погребі вберігаються запасні столярні інструменти: сокира, пили, рубанки, долота і свердла. Якщо дім і згорів, то погріб, звичайно, цілий, а отже, цілі й інструменти. Чесні Жувани нічого не зачеплять, він був упевнений у цьому.
"Що ж, — з кривою посмішкою подумав Урфін, — двічі в житті я був столяром, двічі королем. Доведеться стати столяром втретє, тепер уже востаннє…"
Своїми намірами Джюс поділився з пугачем, єдиним своїм порадником, і Гуамоко ці наміри схвалив.
— У нас нема іншого виходу, повелителю, — мовив пугач. — Повернемося Ета твою садибу, збудуємо дім і житимемо, поки знову що-небудь не підвернеться.
— Ох, Гуамоко, Гуамоко, — зітхнув Урфін. — Даремно ти втішаєш мене порожніми надіями. Я вже немолодий, і чекати знову десять літ чергового дива в мене забракне сил. І, будь ласка, не називай мене повелителем. Який я тепер повелитель, ким повеліваю? Називай мене просто хазяїном!
— Слухаю, хазяїне! — покірно відгукнувся Гуамоко.
І Урфін рішуче попростував на захід.
Важкою виявилася дорога Урфіна Джюса до Голубої країни. Подорожній почував у лісі, зариваючись від пічної прохолоди в сухе листя або ладнаючи простенький курінь. Розпалювати багаття він не міг: його знаменита запальничка теж залишилася в обозі у Марранів. Харчувався він фруктами і пшеничними колосками, зірваними в полі. Пугач не раз приносив йому впійманих куріпок, але Урфін не міг їсти їх сирими і, зітхаючи, повертав Гуамоко.
Джюс зовсім охляв, його смуглі щоки запали; великий ніс, здавалося, зробився ще більшим і стирчав, як башта, над запалим ротом. Обличчя Урфіна заросло кущастою їжакуватою бородою, а поголитися не було чим.
Докучливі думки про минуле весь час ворушилися в голові Урфіна. Чи був він щасливий, коли повелівав Чарівною країною?
"Ні, не був, — признавався сам собі колишній король. — Я захоплював владу силою, позбавляв людей волі, і мене всі ненавиділи. Навіть мої придворні, яким я дав високі посади, і ті лише прикидалися, що люблять мене. Облесники і підлабузники вихваляли мене під час бенкетів, та лише для того, щоб дістати від мене орден чи іншу милість. Я зруйнував Смарагдове місто, зняв з будинків і башт коштовні камені, і в мене летіли цеглини, коли я ходив вулицями. Тож навіщо я прагнув влади? Навіщо…"
І Урфін не знаходив відповіді на це запитання.
Через Велику річку Урфін переправився на сяк-так зв'язаному плотику, і тут, зовсім недоречно, прилинув до нього спогад, як його дерев'яна армія опинилася у воді під час походу на Смарагдове місто.
"Краще б річка забрала її зовсім… Проклятий живодайний порошок! Нащо він потрапив мені до рук? Адже все з нього і почалося…"
Урфінові стало дещо легше, коли він нарешті дійшов до дороги, викладеної жовтою цеглою. Вона привітно світліла перед ним, ніби запрошувала йти далі вперед. Наближались рідні місця, і навіть повітря тут здавалося Джюсу свіжішим і запашнішим, ніж на чужині. Та і м'якосерді Жувани, що зустрічалися по дорозі, ставилися до колишнього короля зовсім непогано.
Маленькі люди, одягнуті в голубе, в голубих гостроверхих капелюхах з дзвіночками, не раз запрошували втомленого подорожнього до своїх голубих хатин за голубими огорожами. На столику, накритому голубою скатеркою, в голубих тарілках з'являлись смачні наїдки, і усміхнена господиня щедро пригощала зголоднілого гостя. А два чи три рази Урфін навіть переночував в затишних голубих хатках…
І сувора душа Урфіна Джюса стала потроху добрішати.
"Як це так?! — з пізнім каяттям думав він. — Я стільки зла накоїв цим добрим людям, мріяв лише про те, щоб владарювати над ними, гнобити їх, а вони забули все погане, що я їм робив, і так привітно обходяться зі мною… Гм, очевидно, не так я прожив своє життя, як слід…"
Але з хитрим, підступним пугачем Джюс не наважувався ділитися своїми новими думками і почуттями, бо розумів, що злий птах їх не схвалить.
І ось одного прекрасного полудня мандрівник опинився на рідному згарищі. Від хати залишилися тільки розмиті дощами кути, але Урфін з радістю побачив, що погріб цілий і колодка на його дверях ніким не порушена. А коли Джюс висмикнув кільце і відчинив двері, то переконався, що весь його багатий набір інструментів цілий. По зарослій щоці Урфіна побігла сльоза…
— Жувани, Жувани, — прошепотів він, зітхнувши. — Тільки тепер я починаю розуміти, які ви добрі люди… І як я завинив перед вами!
Ще дорогою Урфін вирішив вибрати собі нове місце проживання десь подалі від Когіди і ближче до Кругосвітніх гір.
"Нехай люди забудуть про мої лихі вчинки, — думав колишній повелитель Чарівної країни. — Це трапиться швидше, якщо я не стовбичитиму перед їхніми очима, заберусь звідси кудись подалі…"
Перш ніж покинути рідну садибу, Урфін надумав побувати у всіх її куточках, попрощатися з грядками, які він так довго і дбайливо доглядав.
Заглянувши на пустир, відокремлений від городу тином, Урфін зойкнув і схопився за серце. В дальньому кутку піднімалася порість яскраво-зелених рослин з продовгуватим м'ясистим листям, з колючими стеблами.
— Вони! — глухо вигукнув Урфін.
Так, це були вони, ті самі дивовижні рослини, з яких він багато років тому одержав живодайний порошок. Невже прокинулося від довгого заціпеніння їхнє насіння, що опинилося глибоко в землі? Ні, їх, вочевидь, приніс вітер. Урфін згадав, що два дні тому трапилася велика буря з дощем і градом, від якої йому довелося ховатися у лісових хащах під крислатим деревом.
— Так, звичайно, це знову витівки урагану, — сказав Урфін, а пугач Гуамоко радісно запугукав.
Велика спокуса охопила Урфіна Джюса. Ось воно, те диво, про яке говорив Гуамоко дорогою на батьківщину.